Архів подій. Лютий 2018

25 лютого. Концерт класу доцента кафедри спеціального фортепіано Н. І. Руденко

Одно из наиболее благотворных свойств концертов классической музыки – их способность «компенсировать» слушателям то, чего им, возможно, недостаёт в объективном мире. В последнее и, пожалуй, одно из самых холодных воскресений зимы, 25 февраля, состоялся концерт класса заслуженной артистки Украины, доцента кафедры специального фортепиано Нины Ивановны Руденко. Особая теплота общения с аудиторией проявилась уже с первых минут концерта: в своём весьма развёрнутом вступительном слове Нина Ивановна поблагодарила пришедших слушателей, сказала, насколько важны выступления перед ними и для неё самой, и для её студентов и «обрисовала» план программы. Она ясно делилась на три блока: классический – из музыки И. С. Баха и Л. В. Бетховена, блок с очаровательным названием «Шаг в детство» – в котором играли ученики класса Нины Ивановны в ХССМШи, и последний – произведения композиторов XIX-XX ст. Но было ещё одно обстоятельство, отличавшее этот концерт класса от остальных: по сложившейся традиции, педагог вела концерт сама, ёмко описывая произведение либо его исполнителя. Самой традиции таких ежегодных «творческих отчётов» исполнилось ровно 25 лет – ведь этот оказался 25-ым (интересно совпадение с датой – 25 февраля).

«Классическую» часть концерта открыла Анастасия Бац (II к.), исполнив Фантазию c-moll И. С. Баха. Её игра отличалась осмысленностью, достоинством и содержательностью интерпретации. Следующий номер программы, Хоральная прелюдия g-moll И. С. Баха в обработке Ф. Бузони, представленная Ольгой Кучерявой (III к.), подтвердил, что для Нины Ивановны «индивидуальный подход» к студентам – далеко не пустые слова. О. Кучерявая – в отличие от автора этих строк, в своё время также проходившего это произведение в классе Н. И. Руденко – избрала сосредоточенный тон высказывания с преобладающими, но при этом разнообразными тихими оттенками и тембром, приближённым к органу умеренных размеров, негромким, но «проникающим». Дань уважения Л. В. Бетховену было поручено отдать Марии Каменевой (2 к.), сыгравшей его Вариации на тему Зюсмайера. Сохранив изначальное изящество темы, пианистка постепенно более и более подчёркивала «бетховенские» черты, появляющиеся в этом произведении, увлекая при этом внимание слушателей и разнообразием штрихов, и драматизмом развития, и ясностью полифонических фрагментов.

Часть «Шаг в детство» была построена по принципу продвижения от младших учеников к старшим. Само включение Ниной Ивановной своих учеников в ХССМШи в программу концерта класса дало понять, что педагог не делит своих учащихся на школьников и студентов, считая, что выступить достоин каждый. Сама она призналась, что иметь маленьких учеников – это большое счастье для неё, мощная энергетическая «подпитка». С разных сторон показала себя Виталина Бессонова (2 кл.): уверенной и игривой в Скерцино В. Косенко и лиричной – в «Андантино» А. Хачатуряна. Две зарисовки К. Дебюсси («Маленький пастух» и «Маленький негритёнок») исполнил Артём Головин (2 кл.), проявив ощущение стиля композитора-импрессиониста: передав пасторальный колорит простоватого наигрыша первой из них и задорность чёткого ритма и джазовых гармоний второй. Ярко передать контраст между своими пьесами смогла Марина Пругер (7 кл.), воплотив идею энергичного безостановочного движения в «Песне без слов» C-dur Ф. Мендельсона и представив непосредственное меланхолическое высказывание в «Пісні» Я. Степового. Эвелина Приходько (8 кл.) также исполнила две пьесы: «Натхнення» А. Нежигаева – вдохновенность которого проявилась в непредсказуемой капризности динамики и мелодии, и «Февраль» из цикла П. И. Чайковского «Времена года» (снова совпадение с датой концерта!), умело воссоздав картину праздничного народного гуляния. Блок учеников ХССМШи завершил Глеб Разуваев (9 кл.), музыкой неоромантической и собственно романтической. «Юні почуття» А. Нежигаева прозвучали в исполнении юного пианиста чрезвычайно убедительно – лирический вальс становился то сентиментально-грустным, то восторженным, а резкий конец не оставил сомнений в порывистости «юных чувств». В этюде Ges-dur Ф. Шопена Г. Разуваев показал и мастерство освоения концертного этюда, и артистическую выдержку, не играя быстрее возможного, и внимание к нюансам.

Заключительный блок программы начала Ангелина Ермакова (1 к.), сыграв прелюдию cis-moll С. Рахманинова и этюд c-moll С. Прокофьева. Исполнительский опыт позволил ей умело «расслоить» фактуру и ощутить непрерывность развития в первом произведении и выявить «железный стиль» с неуклонной волей и ритмом в втором. Ещё один этюд С. Прокофьева, d-moll, ор. 52, исполнила Алина Дерипаско (III к.), подчеркнув, с одной стороны, его безукоризненную чёткость «вечного движения», а с другой – капризность и некоторую загадочность. Яна Толкачёва (I к.) предельно заострила контраст между двумя Аргентинскими танцами А. Хинастеры, противопоставив свободную импровизационность чёткому ритму, певучесть – жестковатому звучанию, объединив их при этом подчёркнутой национальной характеристичностью. Полнозвучно, экспрессивно и с чувством стиля прелюдию a-moll К. Дебюсси сыграл Антон Грицык (III к.), предложив слушателям следить за интереснейшими переливами-перекрасками главной темы. Вариации cis-moll Г. Форе (как сказала Н. И. Руденко, это была харьковская премьера этого сочинения) представила Марина Перова (V к.). Пианистке удалось преодолеть статику и вариационной формы, и повторяющегося ритма, достигнув свободы высказывания. Программу концерта завершила музыка Ф. Шопена, сопоставленная по принципу контраста. Ноктюрн e-moll исполнила Виктория Рынковая (II к.), с искренним, но сдержанным чувством, демонстрируя искусство связной игры и легких и чётких фиоритур. Отказ от торжественного либо радостного финала – финальной точкой оказалось Скерцо h-moll в исполнении Марьяны Цимбал (II к.) – стал данью уважения и фортепианному мастерству как таковому, и богатству образов «поэта фортепиано». Удерживая внимание публики контрастом неистовых пассажей крайних разделов и идиллической середины, М. Цимбал раскрыла сложный и противоречивый мир музыки Шопена.

Поблагодарив своих учеников и студентов за игру, а слушателей – за внимание, Нина Ивановна завершила концерт ставшей традиционной шуткой, что они пошли учить новую программу. Хотя, зная о необыкновенном трудолюбии этого класса и его наставника, можно усомниться: была ли это только лишь шутка?

Александр Лисичка

23 – 14 лютого. П’ята науково-практична конференція пам’яті Євгенія Русаброва

23-24 лютого 2018 року на театральному факультеті ХНУМ імені І. П. Котляревського пройшла П’ята науково-практична конференція пам’яті Євгенія Русаброва. Свого роду ювілейна, що ознаменувала вкоріненість цієї традиції в життя факультету та підсумувала здобутки попередніх років. Конференція була започаткована в 2014 році старшим викладачем кафедри театрознавства Юлією Щукіною в першу річницю з дня смерті театрознавця Є. Русаброва.

Важливою подією стала презентація збірки «Вибрані матеріали науково-практичних конференцій пам’яті театрознавця Євгенія Русаброва 2014-2018 рр.», що засвідчила та систематизувала найсуттєвіші надбання за роки існування конференції. До збірки увійшли матеріали конференцій попередніх років, перелік творчих заходів цих конференцій, бібліографія публікацій, присвячених пам’яті Є. Русаброва.


Збірка вибраних матеріалів науково-практичних конференцій пам’яті Євгенія Русаброва

Цьогорічна конференція, що була названа «Театральне мистецтво та виклики часу», зібрала близько 30 учасників, серед яких були  студенти, викладачі, працівники різних мистецьких та наукових закладів України. В програмі наукового форуму були виокремлені секції, що мали представити різні напрями наукової та педагогічної діяльності Є. Русаброва – доповіді, присвячені аналізу його роботи, секції драматургії, театру анімації, та інших видів театру. Впродовж двох днів роботи конференції своїми науковими надбаннями поділилися студенти ХНУМ імені І. П. Котляревського різних спеціальностей, працівники Харківської міської спеціалізованої музично-театральної бібліотеки ім. К. С. Станіславського, Центральної наукової бібліотеки Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, Харківського державного академічного драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка, викладачі різних кафедр ХНУМ імені І. П. Котляревського, ХНУ імені В. Н. Каразіна, аспіранти Харківської державної академії дизайну та мистецтв, Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, докторант Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Доброю традицією стала підтримка конференції кафедрою театрознавства Львівського національного університету імені Івана Франка, та цьогоріч з доповідями виступили четверо студентів зі Львову. Значна кількість учасників були в різні роки студентами Є. Русаброва, або його колегами, тому в рамках виступу ділилися і особистими спогадами про нього, що надавало формату конференції особливого, не просто академічного тону.


Учасники V науково-практичної конференції  пам’яті Євгенія Русаброва

Формат конференції передбачав досить широкий діапазон тем доповідей, тож предметом досліджень науковців були драматургія, театр анімації, сценографія, мюзикл, опера, пантоміма, театральна критика, сучасний театральний процес,  історичні театральні події.

В рамках конференції відбулася творча зустріч з актрисою та режисеркою київського театру PostPlay Галиною Джикаєвою. Темою зустрічі «Критичний театр» було визначено напрям діяльності театру та окреслено головний вектор розмови. Г. Джикаєва в наочній і цікавій формі познайомила з роботою цього сучасного театру, гостроактуального як за тематикою своїх проектів, так і за їх формою.


Галина Джикаєва, актриса та режисерка театру PostPlay (м. Київ)

Частиною конференції, що урізноманітнювала її програму традиційно став перегляд вистави. Гості Харкова змогли відвідати відмічений багатьма преміями «Вишневий сад» режисера Оксани Дмітрієвої в Харківському академічному театрі ляльок ім. В. А. Афанасьєва.

 Отже, конференція, присвячена пам’яті Євгенія Русаброва стала не тільки акцією засвідчення поваги діяльності відомого харківського театрознавця, а й приводом плідного творчого і наукового спілкування.

Текст – Ольга Дорофєєва
Фото –  Демид Брюханов

 

21 лютого. Концерт класу А. В. Тимошенка

C’est une chanson qui nous ressemble
Toi qui m’aimais et  je t’aimais…
Yves Montand – «Les feuilles mortes » (Опавшие листья)

Эта легендарная песня о любви в исполнении Заслуженного артиста Украины, доцента кафедры музыкального искусства эстрады и джаза А. В. Тимошенко стала прологом первого концерта его класса, который состоялся 21 февраля 2018 года в большом зале ХНУИ имени И. П. Котляревского.


Заслуженный артист Украины, доцент кафедры музыкального искусства эстрады и джаза А. В. Тимошенко

Тема любви, счастья и нежности – стала основой творческого вечера, проникла в сердца слушателей и не отпускала до конца праздничного концерта.
Среди участников – студенты и выпускники кафедры, лауреаты международных и Всеукраинских фестивалей – конкурсов.

В этот вечер прозвучали как джазовые, так и популярные эстрадные композиции разных стран, от Франции до Америки, через Испанию и Португалию.

После вступительного слова А. В. Тимошенко на сцену была приглашена студентка II курса Олеся Кузьминова. В её исполнении прозвучали джазовые стандарты «Bye, bye blackbird» и «Misty» в сопровождении джазового коллектива «Jazz Road Quartet» (Богдан Стецюк – фортепиано , Роман Стецюк – саксофон , Владислав Карбовский – бас-гитара , Владислав Леоненко – ударные инструменты и Александр Мирошник – тромбон). Олеся обладает великолепным голосом большого диапазона и сильной энергетикой, что позволяет ей успешно проявлять себя в различных музыкальных стилях и направлениях.

Интересным и запоминающимся стало выступление студентки V курса Дарьи Гапоненко. В её исполнении прозвучали «Contigo en la distancia» и «High place» в сопровождении упомянутого джазового коллектива «Jazz Road Quartet». Дарья отлично владеет техникой импровизации, что очень важно для исполнения джазовой и современной эстрадной музыки.

Вслед за Дарьей на сцену вышла студентка IV курса Анна Хорошун. В её исполнении прозвучала баллада «Why» в сопровождении фортепиано (Богдан Стецюк); с первыми аккордами зрители погрузились в атмосферу гармонии. Этому также способствовало и умело подобранное освещение, которое создало вокруг исполнительницы ауру волшебства. Традиционный джаз в стиле «босса-нова» – композиция «My foolish heart» в сопровождении «Jazz Road Quartet» удачно дополнил выступление Анны Хорошун.

Концерт продолжила студентка I курса Мария Деменко. Смелость, открытость и искренность исполнения, оригинальное видение стиля в музыке получили позитивный ответный отклик у слушателей. В её иинтерпретации прозвучали «Madalena» и «Certainly» в сопровождении «Jazz Road Quartet» и трио бэк-вокалистов: Екатерина Чижова, Маргарита Тараненко, Виктория Васильконова.
Настоящей изюминкой вечера стало выступление студентки III курса Анастасии Микитенко, которое вызвало особый интерес слушателей и заставило вспомнить слова французского писателя и журналиста Анри Жербера: «Несмотря на то, что в нашем обществе интерес к джазу невелик, всегда находятся люди, стремящиеся играть музыку, дающую свободу. Это не лёгкий путь, но они прекрасно знают, на что идут: в нашем мире красота джаза – преступление без оправдания, предумышленный рецидив».

Анастасия, исполняя композиции в необычной обработке, демонстрировала блестящую технику владения голосом, посылая слушателям такие эмоциональные вибрации, что возникали сомнения, а действительно ли на сцене студентка?

В сопровождении «Jazz Road Quartet» и бэк-вокалистов: Дарья Гапоненко и Анна Овсюк,  она исполнила « Softly as in a morning sunrise» и « Tike time». Финальным аккордом вечера, создавая арку к его началу, стал дует Олеси Кузьминовой и Андрея Викторовича Тимошенко.
В их исполнении прозвучала композиция из репертуара Элвиса Пресли : «Always on My Mind» в сопровождении « Jazz Road Quartet».


А. В. Тимошенко со студентами класса - Анна Овсюк, Дарья Гапоненко, Анастасия Микитенко, Анна Хорошун, Олеся Кузьминова

Феерический сплав концертного творчества, высокого мастерства и человеческого единения старшего и младшего поколений подтвердил необходимость подобных концертов и надолго запомнится благодарным слушателям.

Надежда Беляева

20 лютого. Концерт студентів вокального відділення пам’яті Бориса Гмирі
Зняття табу та відрождення пам’яті...  або
Студентська ініціатива Віталія Лашка

20 лютого у Великій залі Харківського національного університету мистецтв імені І. П. Котляревського відбувся Перший концерт з циклу «Пам’яті Бориса Гмирі – до 115-ліття з дня народження» - «Українська пісня», на якому виступили студенти вокального відділення під кервівництвом магістра ІІ курсу, лауреата міжнародних конкурсів Віталія Лашка. Мета циклу концертів – збір коштів на написання і купівлю портрету Бориса Гмирі, який прикрасить стіни ХНУМ, бо він був випускником Харківської консерваторії 1939 р.

Борис Гмиря – випускник Харківської консерваторії
Голос Бориса Гмирі(рідкісний бас-кантате з величним низом і дуже теплим верхом, з особистісними тембральними фарбами і обертонами; його назиавали «басом-абсолюто») всесвітньо визнаний унікальним феноменом; його ім’я внесено в Міжнародну енциклопедію Who is who (існує з 1849 р.) – у перелік «100 славетних українців за 1000 років». Його оперний репертуар нараховував 44 партії; серед них – Іван Сусанін, Борис Годунов, Мельник, Сальєрі, Мефистофель, Тарас Бульба, Кочубей; а його вокальні цикли хочеться перерахувати усі: «Зимовий шлях» Шуберта, «Пісні і танці» Мусоргського, «Персидські пісні» Рубінштейна, «Серце поета» Гріга, «П’ятиденка» Шостаковича. Українські пісні... Їх душа ідеально втілюється у голос Гмирі: «Дивлюсь я на небо», «Взяв би я бандуру», «Місяць на небі»...  Російську «Вдоль по Питерской», мабуть, краще не виконував – ніхто...А «Дубинушку» - зовсім не по-шаляпінські – більш драматично, приділяючи увагу кожному слову...

Після закінчення консерваторії Борис Гмиря став працювати у Київському оперному театрі. У 1941 р. Гмирі було присвоєно звання заслуженого артиста УРСР. Влітку він поїхав на відпочинок. Війна. Київ бомбили, і Борис добрався до своєї Аlma mater – у Харків. У Харкові він співав у госпіталях, а під час концерту у Театрі Шевченка почалось бомбардування. Готувалась евакуація, але Гмиря, піднявши валізи, порвав зв`язки хребта, втратив свідомість і опинився у лікарні. Окупація. Співав при німцях – у Харкові, Полтаві, Каменець-Подольську - своїм землякам і, звісно, німцям, бо треба було ж щось їсти. Німці хотіли вивезти його (вони були у захваті, особливо, від «Дубинушки»), обіцяли кар’єру і життя в Європі (не обов’язково в Німеччині). Гмиря відмовлівся, ховався, бо без України не уівляв свого життя... Після війни був Київський оперний і цькування. Але у 1951 р. Сталін, стоячи,  аплодував Гмирі - Івану Сусаніну. Це дещо змінило ситуацію: у 1955 р. Гмирі присвоїли звання Народного артиста СРСР, але цькування, тим не менш, продовжувалось. Не витримав геніальний артист – звільнився у 1961 р. Його іноді бачили біля Оперного – зі сльозами на очах. Гмирі залишилось - лише гастролювання по СРСР та країнах соц. лагеря.

У 1962 р. Д. Шостакович запросив Гмирю до виконання своєї 13-ї симфонії для баса, хору і оркестру на вірші Є. Євтушенка. Поему «Бабин яр» Євтушенка нудрукували в 1961 р. у «Літературній газеті», після чого головного редактора звільнили і почалася травля поета, під час якої Шостакович пише свою симфонію. Українські чиновники заборонили Гмирі приймати участь у виконанні цього твору – і він відмовляє своєму кумірові Шостаковичу, бо йому пригадали «співробітництво» з німцями, а це ж - висилка (у кращому випадку). Шостакович нічого не знав про цю драматичну ситуацію в житті Гмирі... Треба сказати, що Шостаковичу відмовив не тільки Гмиря, але прем’єра 13-ї симфонії відбулася(!) – у 1962 році. Це була перемога вільного слова митців Євтушенка і Шостаковича – над автрритарною владою, яка вже не могла не оглядатися на Захід.... У Гмирі після відомови Шостаковичу різко погіршилося здоров’я: важка нервова депресія і проблеми з серцем.  Він не дожив 4 дні до 66 років. Помер від обширного інфаркту.  

Така доля випускника Харківської консерваторії й відомого в усьому світі співака, якому вдалося вписати українську школу вокала у контекст світової культури.  
На честь Бориса Гмирі названі вулиці у Києві та Харкові. У 2003 р. випущена пам’ятна монета, у 2004. Жодного пам’ятника, окрім могильного.

Ініціатива студента
Ось чому такою важливою є ініціатива Віталія Лашка – створити цикл концертів «Пам’яті Гмирі» і зібрати гроші – на портрет славетного співака. Бо візуальність – важлива складова у сприйнятті митця.

Віталій Лашко – закоханий у свого кумира. І магістерську роботу (керівник – професор кафедри інтерпретології та аналізу музики Ірина Іванова) він писав саме про Бориса Гмирю, про його виконня «Зимового шляху» Шуберта у порівнянні з видатними німецькими співаками. На захисті магістерської роботи Віталій сам виконав першу пісню циклу – «Спокійно спи» - мовою оригіналу і наслідуючи манеру Гмирі, який співав російською.  Це була спроба проникнення у творчий метод Гмирі, який Віталій сформулював так: «Виразність – не стільки через слово, а власне через музичні засоби».
Віталій міг би залюбки зробити сольний концерт пам’яті свого улюбленого співака, але він вирішив по-іншому: дати можливість виступити студентам молодших курсів, бо виступати на концертах у Великій залі ХНУМ їм не часто вдається...
Захід розпочався з показу фрагментів документального фільму «Борис Гмиря» (1983; режисер – Олег Бийма). Над залом лунав голос Гмирі: «Дивлюсь я на небо...» - і ми якось усі потонули в тому голосі...

 

Концерт
А далі був концерт. Чудовий концерт – молодих голосів і української пісні. Можливо, співати одразу після Гмирі – дещо й лячно, але публіка дуже радо сприйняла красивих парубків і дівчат, що зі щирою душею, відкритим серцем і професійно посталеним голосом співали українську пісню...
Мабуть, найважче було розпочати концерт, коли ще в пам`яті лунав бас Гмирі... Дуже правильно, що концерт розпочав тенор Віталій Манченко (клас доцента Наталії Говорухіної). Інша тембральна фарба привернула увагу – і по залу розлився високий, чистий, світлий  голос «Там де Ятрань круто в’ється»...

Після тенору залунав бас Михайла Момота - «Ой, чого ти, дубе»...  Ця пісня стала народною, але автори її відомі. Музику до неї написав КирилоСтеценко, а слова - автор драми «Про що тирса шелестіла» (1916 р.) Спиридон Черкасенко. В драмі цю пісню співає Іван Сірко, якого письменник зобразив як людину, пристрасно закоханий у рокову жінку Оксану Орлівну, яка закохалася спочатку в молодого козака Романа, а потім в його батька Івана. З ненависті до батька-суперника Роман привів ворогів на запорізьку твердиню і загинув як зрадник. Вся ця трагічна історія згадалася мені, коли я слухала пісню у виконанні молодого співака, котрий, як мені здалося, зумів передати глибокі почуття багато пережившої людини. Цьому зображенню сприяло дуже тонко виконаний фортепіанний супровід Петра Янчука (клас народної артистки України, професора Тетяни Вєркіної).

Настрій різко змінився. На сцені - чарівна Дар’я Пархоменко (клас заслуженої артистки України доцента Марини Чиженко) із жартівливою й кокетливою піснею – «Ти до мене не ходи» (в обробці Н. Шульмана). Скоромовна чітка артикуляція, «бісики» в очах, темперамент і чудовий голос!

І ось нарешті довгожданий Віталій Лашко. Його любить публіка. Чула як літня жінка говрила: «Сьогодні наш Віталік співатиме. Коли чую його голос, то все найкраще, що було в молодості, згадується». Сьогодні їй згадувалось під м’який теплий бас Віталія, яким він виводив «Вечір на дворі» (обробка К. Скорохода). Віталій приємно дивував переходами від глибокого низу до майже тенорового верху. Таке виконання мені здалося дещо контрастним, ніби трішки руйнувалась цільність музичного полотна, але публіка в захваті кричала «Браво!» - таки захопив!

Концерт продовжувався. Пролунала пісня «Чотири воли пасу я» у виконанні Лілії Мазохи (клас кандидата мистецтвознавства , доцента Ыгоря Присталова). «Взяв би я бандуру» - і знову на сцені Михайло Момот і  Петро Янчук. «Лугом іду, коня веду» (обробка М. Лисенка) виконала Софія Анісімова (клас Заслуженого арнтиста України професора Анатолія Грози); дуже тонко, філігранно звучала партія фортепіано (асоціативно навіть згадався К. Дебюсі) у виконанні лауреата міжнародних конкурсів Ігоря Седюка; про чому – це був дебют цього дуету!

Аж ось знову зазвучала пісня «Дивлюсь я на небо», після якої у залі залунало гучне і радісне «Браво!». «Не страшно співати цю пісню після самого Гмирі?», - запитала я у виконавця – Віталія Манченка. «Зовсім ні, - відповів співак, - я ж тенор, і співаю цю пісню по-іншому». Чомусь згадалося, що саме ця пісня першою пролунала у космосі. Це була улюблена пісня Сергія Корольова. Вона стала однією із спонук, які привели майбутнього основоположника практичної світової космонавтики до зацікавлення космосом. Коли Корольов запустив ракету з першим українським космонавтом Павлом Поповичем, той заспівав з космосу для головного конструктора його улюблену пісню «Дивлюсь я на небо» ...

Прекрасний дует Лілії Мазохи і ВіталіяЛашка виконав «Місяць на небі». Не перший раз чую пісню у виконанні цього дуету. І кожен раз – це нове признання у коханні – прямо на сцені. А два прекрасних молодих голоса, зливаючись у єдине ціле ніби линуть до тих сяючих зірок, про які вони співають... Головна партія належить Лілії, бас Віталія так дотично підлаштовується під сопрано, ніби випливає, витікає з нього – настільки вивірена сила голосу під час введення другої партії, коли звучить перша... І ось уже в повну силу розливається бас Віталія – «Чорнії брови, карії очі»...
Концерт завершився чудовим виконанням пісні «Ніч яка місячна» усим вокальним колективом, зібраним Віталієм Лашко!

***
Це був тільки перший концерт з циклу «Пам’яті Бориса Гмирі»... Чекаємо на наступні. І не пропустимо їх! І в нас буде портрет Бориса Гмирі, написаний талановитим портретистом. Ви вірите в це? Треба не вірити, а прийти на концерти! Підтримаємо нашу талановиту молодь!

Тетяна Казакова
Фото – Олександр Кусков

16 лютого. Звітна відкрита наукова конференція «Актуальні проблеми музичного і театрального мистецтва»

Наукові штудії ХНУМ як подолання герметичності

16 лютого 2018 року в Харківському національному університеті мистецтв ім. І. П. Котляревського відбулася звітна відкрита наукова конференція «Актуальні проблеми музичного і театрального мистецтва», в якій узяли участь понад 100 науковців з України (Київ, Харків, Тернопіль, Костянтинівка), Китаю та Японії. Після пленарного засідання паралельно працювало 9 секцій та експонувалася виставка нових видань «Із фондів бібліотеки ХНУМ імені І.П. Котляревського».

Головним меседжем звітної конференції 2018 року стало продовження осмислення 100-річної діяльності вузу як осмислення культурного життя міста в контексті світових тенденцій історії та сучасності у векторі майбутнього розвтитку. Саме так можна визначити сенс метатексту пленарного засідання, доповіді якого, на перший погляд, були досить розмаїтими, але з одної до іншої - ніби протиналися семантичні арки.


Проректор з наукової роботи, професор,доктор мистецтвознавства Драч І. С. 

Пленарне засідання
Голова пленарного засідання – проректор ХНУМ ім. І.П. Котляревського з наукової роботи, доктор мистецтвознавства, професор Ірина Драч.

Першу доповідь конференції Галина Полтавцева (професор кафедри теорії музики ХНУМ) присвятила аналізу посібника з гармонії Ігоря Дубініна, автору якого в грудні 2017 р. виповнилося б 100 років. Ігор Дубінін залишився у пам`яті своїх учнів як ідеальний вчитель, котрий зумів піднятися над відомою «боротьбою» московської і петербузької шкіл і створив свій підручник, за яким гармонія була «логічною і точною, як шкільна математика», і при цьому створена на прикладах української мелодики. «У всякому разі, після україномовного підручника І. М. Дубініна, за яким ми навчались у школі, більше вже я ніяких підручників по гармонії не штудіював; підручника Дубініна мені вистачило на все життя», - зізнався композитор Леонід Десятников (лауреат кінопремії «Ніка» - за музику до багатьох кінофільмів, зокрема, до «Щоденника його дружини» - про І. Буніна).
Л. Десятников так охарактеризував свою творчу манеру: «емансипація консонансу, перетворення банального, мінімалізм із людським обличчям»; його улюбленим жанром була трагічно-жартівлива п’єска. І все це виросло на грунті концепції класичної гармонії І. Дубініна... Ґрунтовному аналізові методологічної та методичної специфіки цього посібника, який і досі активно використовується у ХССМШі, й була присвячена доповідь Галини Полтавцевої.

Отже, посібник І. Дубініна «Гармонія» демонстрував особистісний підхід його автора і харківської музикознавчої школи: не наслідування «бригадному» підручнику Москви, а пошук власного шляху.
Про такий же пошук, але у театральному мистецтві, розповіла старший викладач ХНУМ Ірини Кобзар. Її доповідь була присвячена харківській театральній школі як основі формування непересічних акторських індивідуальностей, що змінювали мистецьке коло нашого міста.


старший викладач ХНУМ Ірина Кобзар

Харків’яни старшого покоління пам’ятають яскраві, неординарні спектаклі Олександра Біляцкого: «Міщанин-дворянин» Ж.-Б. Мольєра, «Людина на всі часи» Р. Болта, «На дні» М. Горького, «Спитай коли-небудь у трав» Я. Стельмаха - у Театрі юного глядача; «Мина Мазайло» М. Куліша, «Тевьє-молочник» Шолом-Алейхема - у Харківському драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка (Саме під час режисерства О. Біляцького в театр повернулося ім’я Леся Курбаса, а з цим ім’ям - і експеримент, і живий пульс авангарду на Малій сцені «Березіль»). 

У 1970 р. Біляцький грав Янгола у «Божественній комедії» І. Штока, у якій Ангел перетворювався на Змія, Демона та Диявола. Багато років потому режисер А. Літко у ювілейному привітанні написав: «Ти був звабливим у ролі Янгола, ти виокремлювався тим, що різко переступав рамки дозволеного. Бо тоді, на початку 60-х, було жорстке табу на яскраву театральність, на міливий пошук. Тоді слово «імпровазація» вважалось лайливим».

У кожний новий спектакль Біляцький вступав як у нову річку, відкидаючи усе, що знав і вмів раніше. Він не приймав театральний штамп, вважав, що саме штамп вбиває театр. Він говорив, що «штамп - це вчорашнє відкриття, вчорашня правда, які сьогодні вже не потрібні; головне - це творчий пошук».
Знаковим і значущим спектаклем стала трагікомедія М. Куліша «Мина Мазайло». В цій постанові на сцену вийшов весь випускний курс Біляцького Харківського інституту мистецтв. Режисер О. Стародуб сказав: «В історії України це єдиний випадок, коли дипломний спектакль повністю перейшов у репертуар театру».

Ірина Кобзар і розповіла присутнім про два покоління наших випускників - про курс О. Біляцького (1989 р. випуску) і випуски 2008-2010 рр. - як про нову генерацію українського театру, котра не тільки успішно вписалась у театральний контекст Харкова, а й здібна вирішувати як творчі, так і економічні проблеми свого професійного життя.

Театральною тематикою зацікавив присутніх і старший викладач кафедри телебачення Харківської державної академії культури, кандидат мистецтвознавства Володимир Миславський. Його доповідь торкнулася не тільки театру та кінематографу, а й соціальних комуникацій. Володимир Наумович розповів про специфічний жанр 20-х рр. ХХ ст. в Україні й, зокрема, в Харкові - так звану «кінодекламацію», коли «німу зйомку» озвучували актор чи актори. Це був такий «зручний театр», коли не треба возити декорацій, а можна все зняти один раз, а потім гастролювати з цими зйомками і озвучувати. За цими театральними «роликами» 20-х рр. можна виявити певні особливості харківської акторської школи.

Узагальнюючою доповіддю пленарного засідання стала доповідь доцента кафедри теорії музики ХНУМ ім. І.П. Котляревського, кандидата мистецтвознавства Марії Борисенко. Вона зробила глибокий аналітичний огляд Харківських Асамблей, присвячених святкуванню столітнього ювілею ХНУМ, в якому були названі не тільки певні підсумки, але й намічені перспективи розвитку. Більше двадцяти років життя Марії Юріівни пов’язане із ХНУМ. Вона тут вчилась, а тепер навчає сама. Для неї ХНУМ - більше, ніж робота. Це відчуття настільки випливало з доповіді,що слухачі відчули щире і небайдуже слово викладача, мистецтвознавця, для якого переплелися разом педагогіка, історія, мистецтво і життя... Ключове слово, яке виплило з цієї доповіді - творча креативна спадкоємність усього колективу і окремої особистості.


доцент кафедри теорії музики, кандидат мистецтвознавства М. Ю. Борисенко

Воскресіння пам’яті
Над тим, щоб не загубити нічого важливого з минулого, працюють музикознавці. Неабиякою захопленістю своїм героєм (не написалося - об’єктом дослідження, а саме - героєм) - піаністом Всеволодом Топіліним - вразила старший викладач кафедри теорії музики ХНУМ Олена Пінчук.
Всеволод Топілін - випускник Харківської консерваторії 1928 р., аспірант Московської консерваторії з 1937 р., асистент Г. Нейгауза, концертмейстер скрипаля Д. Ойстраха, віолончеліста Д. Марешаля, співачки З. Лодій; був викладачем ХССМШі та Харківської консерваторії, професором Київської консерваторії. Його ім’я на певний час було не те що зовсім забутим, а дещо замовчуваним через трагедію його життя. У 1941 р. В. Топілін потрапив до німецького полону, з якого його врятував відомий генетик М. Тимофєєв-Ресовський (про видатного вченого Д. Гранін написав повість «Зубр» у 1987 р.), котрий працював начальником генетичної лабораторії в Інституті мозку товариства Кайзера Вільгельма в Берліні з 1925  по 1945 р. В. Топілін працював лаборантом в генетичній лабораторії Тимофєєва-Ресовького.

У 2005 р. вийшла книга німецького історика науки Ф. Шмальця «Дослідження бойових отруйних речовин при націонал-соціалізмі», в який довів, що лабораторія Тимофєєва-Ресовського, окрім дослідження щодо поліпшення противогазів, нічим військовим не займалася, а вела загально-теоретичні дослідження в галузі популяційної генетики та мікроеволюції (дослідження велися на кроликах та мишах).

Але у 1945 р. Тимофєєва-Ресовського було заарештовано як зрадника Батьківщини. Шість років він працював у лагерній «шарашці» - вивчав радіаційну гентетику (бо Сталін зрозумів, що без науки - нікуди), а з 1951 р. - вийшов на свободу і все життя продовжував займматися генетикою. Його підлеглому лаборанту В. Топіліну прийшлось відповісти за свій порятунок у німецькій лабораторії набагато жорсткіше: 10 років Колимських таборів. Таке далеко не всі витримували. Топіліну знагодилися знання, які він отримав в лабораторіі, та й згадався досвід ранньої юності, коли підлітком підпрацьовув санітаром у лікарні: у таборі він був фельдшером, що й врятувало йому життя. Здавлося б, яка могла бути музика після 10 років таборів... Але талант Топіліна, праця, віра у себе -перемогли!
Олена Григорівна Пінчук написала книгу про незламного харківського піаніста, готує її до публікації, а на конференції представила її фрагменти на засіданні секції «Україністика та музичне краєзнавство» (голова – доцент кафедри інтерпретології та аналізу музики Людмила Новікова). Доповідачка занурила слухачів у перший період його життя - у 20-ті рр. ХХ ст. Це було неперевешено! Старанне і скурпульозне збирання біографічних крихіток та метод історичної аплікації (коли припускається, що у відомих подіях, за логікою, приймав участь герой чи, принаймні, був їх свідком) зробили чудо: слухачі ніби перемістилися у машині часу в 20-ті роки ХХ століття і уявили це картате, суперечливе і яскраве життя музичного Харкова - («північних Афін» чи «української Флоренції»). Чого було варте хоча б концертне виконання на двох роялях у 8-м рук усіх симфоній Бетховена учнями класу Павла Луценка! Отже, ми сподіваємось на найскоріше народження моногафії Олени Пінчук.

З доповіддю Олени Пінчук дещо суголосна доповідь доцента Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка Л. Ванюги «Питання колоборації українських акторів на окупованих територіях в період II Світової війни на Західній Україні» (секція театрального мистецтва; голова - кандидат мистецтвознавства, доцент Яна Партола).


А. Жданько, Ю. Ніколаєвська із презентацією видань до 100-річчя ХНУМ

Семантика музики
Але й сучасність не обходить поза увагою наших науковців. Дуже цікавим було засідання секції «Теорії, історії та методики музичного виконавства» (керівник – кандидат педагогічних наук, професор Наталія Горецька). Осмислення сучасного музичного процесу проходило в категоріях жанру і стилю; амплуа, образу і картини світу; спонтанності у виконанні і передчуття нової епохи у творчості композитора.

Усі доповіді викликали неабияку цікавість, зокрема, виступ нашої гості з Національної Музичної Академії України імені П. І. Чайковського Ірини Федорової «Wоrld music та класична західноєвропейська музика: точки перетину» та її обговрення, бо проблему спувіснування чи протистояння масового та елітарного мистецтва кожен музикант обов’язково вирішує для себе особистісно.

Натомість найдовше обговорення викликала розвідка аспіранта Ігоря Седюка «”Кармен” Ж. Бізе у версії для двох фортепіано Г. Андерсона».

Ми пам’ятаємо блискучий концерт відомого в Україні й за її межами дуету Ігор Седюк – Олег Копелюк (творчий керівник – народна артистка України, професор Тетяна Вєркіна) у межах Харківських асамблей, присвячених 100-річчю Харківської консерваторії. Нагадаю, що тільки у 2017 р. виконавці отримли дві великі перемоги: 1) стали лауреатами ХХ Міжнародного конкурсу фортепіанних дуетів ім. Шуберта (Єсенік, Чехія); 2) стали стипендіатами одного із самих престижних і успішних мастеркласів у світі фортепіанної музики ХХV Міжнародного мастер-класу «Тель-Хай» (Сде-Бокер, Ізраїль).

Концерт цього дуету 17 жовтня 2017 р. у ХНУМ викликав величезне задоволення у публіки. Піаністи виконали фа-мінорну фантазію Ф. Шуберта, сонату Ф. Пуленка для двох фортепіано, Прелюдію і фугу соль-діез мінор С. Танєєва, Концертіно для двох фортепіано Д. Шостаковича, балетну сюїту С. Барбера «Сувеніри». А на завершення – «Кармен»Ж. Бізе у версії для двох фортепіано Г. Андерсона. Це був справжній Гранд-фінал чудового концерту!

Саме цьому твору Г. Андерсона і присвятив свою доповідь один з учасників фортепіанного дуету – Ігор Седюк. Дуже цікаво було дізнатися, як інтерпретує цей твір сам виконавець. Піаніст переконливо довів, що у версії Г. Андерсона сюжет Кармен позбувається трагедійного тлумачення ситуації любовного трикутника через пересування теми Хосе в минуле; при чому Тореадор дає своїй Коханій можливість полинути у минуле, на деякий час залишивши її на самоті зі своїми спогадами. Отже, замість ревнощів – повага до почуттів Коханої людини. І уся ця конкретика тільки засобами абстрактної мови музики!

Можливо, така інтерпретація якнайкраще підтверджує сучасний гуманістичний підхід до людини: нам усім потрібно вчитися повазі одного до одного, зокрема, повазі до почуттів Іншого, котрий не є власністю закоханого.

Цікава, глибока і щира доповідь Ігоря Седюка вивела мене на роздуми про сутність людського кохання, яку так влучно висловив всесвітньо відомий екзистенціально-гуманістичний психотерапевт Ірвін Ялом, котрий говорив, що кохання – це форма існування (не стільки потяг, скільки самовіддача, відношення не стільки до однієї людин, скільки до світу в цілому), що любов вмирає тому, що закохані не піклуються один про одного, а використовують один одного як знаряддя боротьби зі своїю самітністю.

Версія «Кармен» для двох фортепіано Г. Андерсона підкреслює саме таке ставлення до кохання. А особливо – у виконанні нашого улюбленого і прославленого дуету!

Ітоги та пропозиції
Конференція виявилась дуже цікавою. Обговорення її доповідей продовжилося і в наступні дні – у кулуарах. В цих розмовах відчувалися обертони резонансу осмислення 100-річчя вузу як певного спонукання до занурення в історію, традицію й сучасність з метою пошуку лінії перспективи: «Через 100 років наші нащадки будуть відмічати 200-річчя. Які сьогоднішні тенденції долинуть ще через 100 років?».

На конференції відбувся сімбіоз теорії з практикою. Теоретики із захопленням сприймали інтерпретологічні одкровення виконавців, а виконавці уважно прислухалися до міркувань теоретиків. Нагадаю, що програма конференції складалася з дев’яти секцій. Серед них, окрім вже названих, секції теорії музики, голова – доктор мистецтвознавства, професор Н. Очеретовська, інтерпретології та аналізу музики, керівник – доктор мистецтвознавства, професор Л. Шаповалова, історії музики, голова – кандидат мистецтвознавства, доцент Л. Шубіна, суспільних наук, голова – кандидат економічних наук, доцент О. Яшинов, іноземних мов, голова – кандидат філологічних наук, професор А. Чолакова, фізичного виховання, голова – доцент К. Середа.

***

Не можливо в межах однієї статті охватити її усю, тим паче, що засідання секцій йшло паралельно. Було б дуже зручно, якщо б публікація доповідей, чи хоча б тез, відбувалася перед конференцією. І тоді б доповідачі могли б більше обговорювати свою доповідь , ніж промовляти її. Так робиться на всих серйозних конференціях. Тим паче, що цю публікацію можна здійснити віртуально, на нашому сайті, і це вузові не коштуватиме нічого. А тепер будемо чекати виходу збірника доповідей. Паперовий збірник – це дорого. А чи не можна зібрати публікації на диски? Сподіваюсь, що шановна наукова спільнота може задуматись над такою ідеєю

Тетяна Казакова
Фото - Людмила Казакова

15 лютого. Участь викладачів та студентів ХНУМ у конференції «Гнат Хоткевич - універсальна особистість» у бібліотеці ім. В. Г. Короленка

15 лютого у приміщенні бібліотеки ім. В. Г. Короленка пройшла  всеукраїнська науково-практична конференція «Гнат Хоткевич - універсальна особистість», з нагоди 140-річчя від дня його народження. Модератором конференції була Я. Партола, декан театрального відділення ХНУМ.  Конференція відбулася на високому представницькому рівні, у ній  брали участь науковці з різних установ Харкова і гості зі Львова. Це викладачі нашого університету (Любов Мандзюк), педагогічного університету ім. Г. Сковороди (Наталя Роман), Харківської гуманітарно-педагогічної академії (Людмила Снєдкова), ХНУ ім. В. Н. Каразіна (Олександр Савчук), завідуюча кімнатою-музеєм Г. Хоткевича (Людмила Луценко), представники літературного музею і інші. Зі своїми докладами виступили на конференції Ірина Зінків, професор Львівської національної музичної академії і Мирон Черепанов, професор Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. Студенти нашого університету теж були серед учасників конференції, передусім у практичній частині.


Діана Комісаренко

Діана Комісаренко і Сергій Пакулаєв, студенти акторського факультет  читали уривки з театральних творів Гната Хоткевича, а Юлія Кривцова, Марія Митко, Наталія Чередниченко, Вікторія Деркач виконали його твори для голосу і бандури.


Сергій Пакулаєв

Книжкова виставка «Дивосвіт Гната Хоткевича» доповнювала конференцію багато чисельною інформацією о публікаціях про корифея нашого університету на початку 30-х років.


Юлія Кривцова

Марина Дербас
Фото - Я. Партола

 11 лютого. Театральні читання «1920-ті наживо: Березіль»

11 лютого на виставці «Лесь Курбас у Харкові» у просторі ЄрміловЦентру актори харківських театрів відтворили досвід легендарного українського режисера. Читали п’єси харківського періоду Березолю, виконали пластичні композиції та перформанси. Участь у проекті брали провідні харківські театри:
- Театр для дітей та юнацтва з читанням уривків п'єси Софокла «Цар Едіп» в перекладі І. Франка (реж. -А. Лебедь);

- Харківський державний академічний драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка зі сценічною інсталяцією філософського есею В. Обюртена «Мистецтво вмирає» в перекладі Л. Курбаса (режисер - І. Кобзар);
- Театр «Публіцист» з перформансом «Пролог» за описом вистави Л. Курбаса (режисер -. К. Васюков);

- Студенти ХНУМ імені І. П. Котляревського з пластичною композицією «Народження велетня» за описом вистави Л. Курбаса, з використанням музики Ю. Мейтуса (режисер - О. Захарова);



Пластична композиція «Народження велетня» за описом вистави Л. Курбаса у виконанні студентів ХНУМ імені І. П. Котляревського

- Театр «Арабески» з читанням уривків з п’єси М. Куліша «Маклена Граса» - останнього проекту Леся Курбаса та Миколи Куліша у Харкові (режисер - С. Олешко);

- Платформа Театральних Ініціатив з виставою-прокламацією «Джіммі Хіггінс» за п’єсою Л. Курбаса, створеною за романом Емптона Синклера (режисери - В. Захарченко, В. Гориславець).
Юрій Штайда представив художній перформанс «Дії у театральному просторі сценографії», натхнений особистістю Леся Курбаса.

А у неділю, 18 лютого також у ЄрміловЦентрі відбудеться виступ студентки музикознавчого факультету Валерії Любченко і її команди з лекцією-перформансом «Творчий тандем: Мейтус і Курбас на шляхах оновлення драматичної дії.»

З програмою подій виставки «Курбас у Харкові» можна ознайомитись тут http://yermilovcentre.org/2018/01/23/programa-podij-u-yermilovtsentri-v-ramkah-vistavki-kurbas-u-harkovi/

Марина Дербас

 

2 лютого. Концерт учнів класу Т. Вєркіної
Концерт, после которого хочется думать... или Музыкальная архитектоника Татьяны Веркиной

2 февраля 2018 г. в Большом зале Харьковского университета искусств им. И.П. Котляревского состоялся концерт учеников класса Татьяны Веркиной (это имя, известное далеко за пределами не только страны, но и континента, давно уже переросло регалии - профессор, Народная артистка Украины). Играли студент Ш курса Пётр Янчук, магистрант ІІ курса Денис Кашуба и асситент-стажёр 2-го года обучения Максим Шадько.На концерте звучала музыка Баха, Бетховена, Шопена, Листа, Дебюсси…

У Татьяны Веркиной не бывает ничего «проходящего», «обычного», «стандартного» … Каждый выход на сцену её и её учеников - всегда большее или меньшее, но! - событие. И этот концерт - не исключение. Он увлёк и «втянул» в себя, как в воронку, - воронку смыслов, музыкальных перекличек, семантических арок, метатекстов… Иными словами, в воронку настоящего Искусства, и подлинного Творчества Мастера и Учеников.

В кулуарах после концерта публика говорила, прежде всего, о смыслах услышанного. О неожиданных перекличках между 30-й сонатой Бетховена и 2-й Шопена, о любопытной посткомпозиции - когда слушаешь сначала сонату № 31, а потом - № 30 Бетховена - и вдруг отчётливо понимаешь, что № 30 - это как некое музыкальное зерно, которое ты в в более развёрнутом и углублённом виде только что уже услышал в № 31, и зато теперь - ты выпуклее слышишь эту предтечу «углублённости» в № 30... О том, что после смерти самого важного, самого любимого человека - всё равно будет жизнь - так вдруг неожиданно оптимистично прозвучал финал 2-й сонаты Шопена. О том, что Прелюдия си-минор Баха-Зилоти столь многомерна, что каждый раз каждый пианист открывает её заново, и о том, что верхний и нижний голоса могут звучать в разной степени удалённости и приближённости - как вечное стремление к пониманию человека человеком и в тоже время - вечная его отдалённость от другого и обособленность. Но всё же, когда «ми» верхнего голоса перетекает в «ре-бекар» нижнего голоса - произошло таинство; это таинство слиянности… Ну, и много ещё было у публики - рассуждений, размышлений, пропеваний, проигрываний пальцами одной руки по ладошке другой - как и должно быть после настоящего концерта классической музыки.

Но, конечно, наши открытия и толчки к собственным размышлениям не могли произойти без пианистов. О них хочется думать и постигать их внутренний мир, которым они так щедро делятся со слушателем. Тем более, если это исполнители молодые, а мы с интересом наблюдаем за их развитием.

Пётр Янчук делает первые, но очень интересные и убедительные шаги в своей концертной деятельности. Это он сумел убедить слушателя в верности своего прочтения известнейшей Прелюдии си-минор Баха-Зилоти, в которой молодой музыкант подчеркнул не совсем привычные связи между звуком и его обертонами. Это было, скорее, большее углубление именно в транскрипцию.

Исполнительская манера Петра Янчука подтверждает близость к эстетическому кредо А. Зилоти - чтобы слушатель полюбил музыку «за самоё себя» (А. Зилоти).
Денис Кашуба - выпускник магистратуры - представил на суд публики сонату Бетховена № 31. Возможно, слушатели помнят его яркое, темпераментное, очень артистичное исполнение «32-х вариаций до минор» Бетховена в 2014 году в концерте класса Татьяны Веркиной «Вечер фортепианных сонат Бетховена». Прошло четыре года - и я увидела несколько иного Дениса - глубокого, сосредоточенного, взрослого …

На том бетховенском концерте класса Веркиной (2014 г.) 31-ю сонату исполняла Ольга Макухина. Музыкальные критики сравнивали молодую пианистку с Марией Юдиной, восхищаясь её виртуозностью и гармоничностью аккордового звучания… Сегодня же была предъявлена иная интерпретация 31-й, поразившая, с одной стороны, - нежной хрупкостью печального Адажио, а, с другой, - концентрированной погружённостью  интеллектуальные глубины фуги.

Беседа с ироничным Денисом после концерта доставила не меньшее удовольствие, чем его умная, сосредоточенная, тонкая игра на рояле. «Работая с Татьяной Борисовной над этой сонатой я познал Бетховена. Ну, мне так сейчас кажется, что познал… Может, я теперь буду всю жизнь Бетховена познавать. Это же титан! Важно, что именно работа над этой сонатой совпала с моим кризисом и помогла из него выйти, или не так глубоко войти... Мне 25 лет - четверть жизни прошла; и я задумался, а что я успел сделать? И понял, что мало успел, мог бы больше сделать, больше взять от педагога по специальности, нет не педагога - Учителя. Знаете, если бы я сейчас поступил на 1-й курс, я совершенно по-другому бы занимался. Но время ушло. И я понимаю, что дальше оно будет двигаться ещё более стремительно. Надо уметь организовывать себя!».

Я обязательно приду на выпускной экзамен Дениса Кашубы, чтобы услышать, как прозвучит его 31-я соната Бетховена. Татьяна Борисовна после концерта дала своему ученику задание: «Ты должен понять и нам показать, почему Бетховен пришёл в этой сонате к фуге. Ты САМ должен к этому прийти. А для этого нужно углубиться в смысл каждой ноты, - по горизонтали и по вертикали…». Выпускные экзамены публичны -и я думаю, нам будет всем интересно услышать, что понял Денис Кашуба.

Максим Шадько представил на концерте разноплановую программу, демонстрирующую многогранность его дарования: сонаты - Бетховена № 30 и Шопена №2, произведения Листа и Дебюсси.

Бывают неожиданные сближения, когда исполнитель соединяет произведения в один мегатекст концерта. 2-я часть сонаты бетховенской сонаты прозвучала как некое введение в трагическую сонату Шопена. А Шопен прозвучал неожиданно смягчённо. Когда играл Максим, я отчётливо поняла разницу между исполнением «с нервом» и исполнением «с чувством» - со сдержанным чувством понимаемой возможности преодоления трагедии. И хотя это понимание заложено было в 30-й сонате Бетховена, оно, вероятно, эмоционально передалось в исполнение сонаты Шопена. И случилось чудо! После концерта одна слушательница мне сказала: я не так давно потеряла очень дорогого мне человека, я боялась слушать похоронный марш, но Максим Шадько мне помог почувствовать всё по-другому: смерть близкого человека - большая драма, но не трагедия! Можно и нужно жить дальше - и не только воспоминаниями. Сдержанное и,я бы сказала, философское переживание трагедии молодым пианистом потрясло зал - потому публика и взорвалась аплодисментами и криками «браво» - именно после Второй сонаты Шопена. Здесь сказался ещё и эффект «обманутого ожидания». От молодого исполнителя ожидали больше непосредственных чувств. Но его скульптурная выверенность романтической сонатной формы произвела очень глубокое и незабываемое впечатление.
«Интонацию четвёртой части шопеновской сонаты мы нашли с Татьяной Борисовной только вчера на репетиции», - признался Максим. Он играл эту часть, проговаривая каждый звук, почти не пользуясь педалью. Ожидаемого ощущения образа «ветра над могилами» - не было. Получился такой фаготовый речитатив, повествование, которое неожиданно привело к катарсису. Но, может быть, это и верное решение… Музыка ведь должна дарить человеку катарсис, давать силы жить дальше.

А ветер? Ветер был. Только не над могилами. Это была трансцендентная «Метель» Листа. Потрясающая техника! Столь подлинной звукописи я не слышала никогда. Казалось, играл оркестр. «Я делаю то, что чувствую.  Как технически добиваюсь? Cпециальным перераспределением веса руки… Но это не главное. Главное - услышать то, что нужно, внутри себя»…

Были и колокола… «Колокола» Дебюсси. Такой неожиданно прозрачный звук как для славянского уха, привыкшего к несколько иному колокольному звону - густому и насыщенному.В это произведение можно было бы добавить ещё чуть-чуть акварельности… Но Дебюсси Максима Шадько был убедительным. После трагического Шопена хотелось глоток чистого света. И Максим его подарил публике!

Так много открытий и находок в течение  одного концерта! За всеми ними - рука Мастера. «Как происходит подготовка к самостоятельной профессиональной жизни?» - cпросила я у Татьяны Борисовны.

«В музыке есть свои законы. И я стремлюсь, чтобы каждый мой ученик эти законы понял. И не просто умозрительно понял, а пропустил сквозь себя. Ну, например. Ритм лежит в основе всего живого. У каждого человека свой индивидуальный ритм. У композитора - тоже. Задача пианиста ощутить ритм композитора, а не накладывать на ритм композитора свой собственный - и устраивать с ним борьбу. Исполнитель - это ретранслятор авторского замысла. Нужно его постичь и передать. Нам нужен Бетховен и Шопен, а не то, как молодое дарование их чувствует. И, кроме того, каждому исполнителю нужно уметь «разговаривать» со своим инструментом. Рояль - очень сложный собеседник. Но очень глубокий».


Т.Веркина с учениками - М.Шадько, П.Янчуком, Д. Кашубой.

Сегодняшний концерт - это серьёзный разговор с публикой о смысле жизни и о красоте мира. И уже хочется думать о следующем таком разговоре - с Татьяной Веркиной и её учениками…  

Татьяна Казакова

Повернутися