C.Дрімцов

1923 рік – за ініціативою відомого режисера театру і кіно, професора Володимира Вільнера (навчався у Петербурзі та Женеві) на базі театру-студії ім. А. Луначарського відкрито факультет сценічних мистецтв. Харківська Консерваторія перетворюється в «Музично-драматичний інститут» (1923–1934) за аналогією з Київським інститутом. Разом із назвою було змінено профорієнтацію і реорганізовано структуру навчального закладу.

Внаслідок реорганізації в його структурі залишаються три факультети: окрім сценічних мистецтв, це інструкторсько-педагогічний та композиторсько-диригентський. Перший з них складався з трьох відділів – драматичного, кінематографічного, хореографічного, де навчалися майбутні режисери драми і кіно, сценаристи, педагоги та організатори театрального процесу, фахівці з ритміки та балетмейстери. Акторів продовжували готувати театральні технікуми.

Восени 1925 року новопризначений ректор Муздраміну професор Сергій Дрімцов повідомив, що після закінчення вступних іспитів на 100 вільних місць було подано 60 заяв та зараховано всього 47 чоловік. Причому «більша частина прийнятих студентів припадає на драматичний відділ».

Перші майстри факультету сценічних мистецтв – видатні діячі українського театру – доктор філологічних наук, професор, викладач історії театру Олександр Білецький, відомий український драматург, історик і теоретик театру Яків Мамонтов, актори Іван Мар'яненко, Іван Юхименко, Йона Шевченко, а також театральний критик, професор Ісаак Туркельтауб та інші.

Пізніше, у 1926 році, коли театр «Березіль» переїхав до Харкова, педагогічні кадри поповнилися акторами – учнями і соратниками Леся Курбаса.

Серед них актор Степан Бондарчук (декан факультету у 1928–1929 навчальному році), професор, керівник науково-дослідницької кафедри (поч. 1930-х рр.), декан факультету (у 1929–1934 роках) Гнат Ігнатович, Борис Тягно, Володимир Меллер, які вже мали досвід педагогічної роботи у Київському Муздраміні, а також актор, режисер і театрознавець Василь Василько (згодом народний артист СРСР), українська актриса, згодом народна артистка України Лілія Гаккебуш, режисер театру Лесь Дубовик, художник-сценограф Дмитро Власюк, один із найталановитіших акторів «Березоля», неперевершений майстер внутрішнього і зовнішнього перевтілення Мар’ян Крушельницький, дещо пізніше – режисер, театрознавець, викладач Володимир Скляренко, актор, режисер, викладач Роман Черкашин, режисер, театрознавець, педагог Михайло Верхацький, які привносять березільську школу виховання актора і режисера, «дух неспокою і реформ».

У 1934 році музично-театральні інститути – Харкова, Києва і Одеси – припинили своє існування відповідно до постанови Ради Народних Комісарів про реорганізацію мистецької освіти. Внаслідок цієї «реорганізації» в Україні залишилися декілька консерваторій і лише один вищий театральний навчальний заклад – Київський державний театральний інститут. При переведенні столиці Радянської України з Харкова до Києва, до цього інституту був приєднаний театральний факультет Харківського вишу (здебільшого студенти старших курсів).

Відновлення роботи інституту у Харкові відбувається після звільнення міста від німецьких загарбників (серпень 1943 року). Реевакуйований інститут став носити назву «Державний інститут Театрального мистецтва УРСР».

У 1945 році на державному рівні було прийняте рішення про організацію окремого Харківського театрального інституту. Організовано кафедри майстерності актора і театрознавства. Перші викладачі – Іван Мар’яненко, Валентина Чистякова, Лесь Сердюк, Данило Антонович, Анатолій Плетньов (засновник кафедри театрознавства).

У 1946 відкрито кафедри сценічної мови, у 1947 – режисури драматичного театру, у 1973 – майстерності актора та режисури театру анімації.