Архів подій. Жовтень 2017

31 жовтня. Концерт студентів класу С. Ю. Юшкевича

31 жовтня відбувся концерт класу Заслуженого артиста України, доцента кафедри спеціального фортепіано С. Ю. Юшкевича. В концерті брали участь як студенти молодших курсів – Антоніна Гладун (І курс), Марина Рожкова (III курс), так і магістри Максим Чуб (V курс), Анастасія Дубова (V курс), Вікторія Мельник (V курс), та аспірант Гаррі Сетьян. В концерті були представлені різноманітні жанри фортепіанної музики, в тому числі поліфонія, «велика форма», п’єси, віртуозно-концертні п’єси.
Епіграфом вечора стала знаменита «Пасакалія» Г. Ф. Генделя з сюїти g-moll. Максим Чуб відкриває концерту «по-генделевські» потужно, не втрачаючи клавесинної манери звуковидобування.
Продовжила барокову лінію Анастасії Дубова, виконавши Largo з органної сонати Й. С. Баха C-dur (транскрипція для фортепіано С. Фейнберга). В сонаті В. А. Моцарта C-dur Анастасія продемонструвала зріле мислення і глибоке розуміння музики Моцарта.

Романтичний блок програми концерту відкрив М. Чуб п’єсами Ф. Мендельсона. М. Чуб зіграв три «Пісні без слів» з другого зошита. В його виконанні не було зайвої сентиментальності і розчуленості, хоча рояль звучав надзвичайно тепло і привітно.

Гаррі Сетьян продемонстрував оригінальну інтерпретацію чотирьох мазурок Ф. Шопена. Продовжила концерт Соната Е. Гріга, що прозвучала свободно і довершено у виконанні М. Чуба.

Вікторія Мельник легко і невимушено виконала дві Новелети Ф. Пулєнка. Вони прозвучали ясно і прозоро. Концертний етюд М. Капустіна і Музичний момент С. Рахманінова переконливо зіграла Марина Рожкова. Дебютом студентки І курсу Антоніни Гладун на сцені великої зали стали «Мимолётности» С. Прокоф’єва.
Фіналом і кульмінацією концерту став виступ Гаррі Сетьяна. В його виконанні прозвучала східної фантазії «Ісламей» М. Балакірєва, яка завершила цей музичний вечір приголомшливо, немов яскрава блискавка.
Після концерту Сергій Юрійович прокоментував свою роботу із учнями. Він зазначив, що завжди йде назустріч бажанню студентів самостійно обирати концертну програму, але корегує її, якщо бачить, що вона не відповідає можливостям виконавця. Крім того, С. Юшкевич обирає дату концерту класу сам е в той час, коли студенти в найкращій формі, у найвищому тонусі наприклад, як цього разу, після академічного концерту. Саме завдяки такому дбайливому ставленню студентам С. Юшкевича вдається показувати високий виконавський рівень.

Сергій Юшкевич разом з учнями після концерту класу.

Марина Дербас
Фото – Марина Дербас

Інтерв'ю з ректором ХНУМ Т.Б.Вєркіною: підсумки проведення XXIV Міжнародного музичного фестивалю "Харківські асамблеї"

XXIV Харківські асамблеї: післямова
- Тетяно Борисівно, якої оцінки, на Вашу думку, заслуговує XXIV Міжнародний фестиваль «Харківські асамблеї»?
Вєркіна Т. Б.: - Практично на 100% все здійснилося. Я хочу подякувати Університету і всім, хто був на наших концертах. Першим - за те, що вони підготувалися до цього свята дуже відповідально, дуже професійно і з великою любов’ю. І на цю любов відповіли слухачі, бо для кожного артисту щастя бачити таки обличчя, посмішки, а іноді навіть сльози, як у наших слухачів. Найголовнішим для мене було те, що після концертів люди підходили і казали не про техніку виконання, піано чи форте, а промовляли найголовніші речі для людини, громадянина і музиканта, в першу чергу: «Дуже дякуємо! Півтори години ми відчували, що ми - люди!» І я дуже добре розумію, чому вони так кажуть, і чому так охоче йдуть до нас на наші концерти, які проходили в наших залах, залі оперного театру, філармонії, бо це - дійсно наше противлення злу мистецтвом. Давайте проаналізуємо, що зараз в загальній масі пропонують нам телебачення і радіо? Важко щось доброго сказати на адресу цих передач, вистав або серіалів, де навіть звернення до людей - Танька, Володька, Віталька… Я думаю, а навіщо це робиться? Навіщо людей долучають до такої зневаги, до такого просто хамського відношення? І я так хвилююся з приводу того, що це напевно робиться з якоюсь метою, за цим щось! Ну чи можуть люди випадково так робити? У людей нашого віку є якійсь захист. У молоді - нема жодного.

- Тобто для Вас зло - це відсутність культури?
Вєркіна Т. Б.: Абсолютно! А найбільше зло те, що в нас не має жодної поваги до культури, культура знищується. Тому ми робимо цим фестивалем те, що и можемо робити у Харкові і не тільки в Харкові… Для мене великою радістю було те, що здійснили наші випускники в цьому році. Це вперше, і я думаю, що це буде продовжуватися, бо це було не за наказом ректора, а за покликом серця. Так, випускники нашого театрального факультету зробили багато вистав у різних містах України. Ті, хто працює в філармоніях - присвятили свої концерти ювілею Університету. Й досі вони надсилають нам афіші, на яких написано: «До 100-річчя заснування ХНУМ імені І. П. Котляревського». І це дуже приємно, бо це - повага до своїх вчителів, до мистецтва, якому ми віддаємо все своє життя, все здоров’я, все своє серце. І це інтерес щодо того, що зараз відбувається у нашому університеті.

Було дуже приємно, що приїхали наші випускники з Франції, Америки, Німеччини, Бельгії, Китаю… Я вже не говорю про міста України, але це зробити легше. Навпаки, нашим випускникам, чиє творче життя зараз пов’язане з далеким зарубіжжям, прийшлося на деякий час перервати свою роботу, а при капіталізмі, як Ви розумієте, це дуже важко. Однак, вони зробили це заради ювілейного свята із великою радістю. Хтось приймав участь в концертах, хтось в конференції, хтось давав майстер-клас. І для мене найважливіше, що вони відчули ті зміни, що сталися в нашому університеті. Особливо враженими були ті наші випускники, котрі закінчили (тоді ще Інститут мистецтв) наприкінці 1980-х-90-х, коли був, якщо можна так сказати «розквіт занепаду». Тільки той, хто був в цей час в Харкові і мав таке нещастя відкрити наші двері, міг би зрозуміти такий жорсткий гумор. Тепер зовсім інша атмосфера - радості, тепла, творчості, доброзичливості. Все тільки підкреслювали, що як тільки-но відкриваєш двері, відчуваєш тепло і неймовірну сердечність. Тобто ми щось зробили за минулий час, якого в нас було небагато, лише 14 років, щоб повернутися із провалля до активного життя, активної позиції.

- Додам до Ваших слів, що, наприклад, майже всі учасники Другого відкритого фестивалю-конкурсу музичного мистецтва (а це музиканти з Львова, Одеси, Києва, Польщі), а крім того Євген Лівшиц (Німеччина), Крістофер Гейфорд (Великобританія) - всі в один голос підкреслювали надзвичайну атмосферу Великої зали університету, її затишність і святковість водночас… Дійсно, ці оцінки, разом і з розмахом фестивалю, його високим професійно-творчим рівнем підтверджують, що всі зусилля були не дарма…
Вєркіна Т. Б.: Я не буду запевняти, що у нас все прекрасно! Але головне, що в нас є команда, є колектив. Дуже показовим був в цьому сенсі перший концерт - відкриття «Асамблей». Збалансований по формі. Так, великий, але відкриття не може бути коротким, бо 100 років - дуже значний період життя. Але всі працювали в дуже хорошому темпі - Allegro, якій відповідаєжиттєвому відчуттю дуже здорового організму з добрим серцем, добрими легенями, а найголовніше з розумом. Я дуже вдячна нашому оркестру - це була така збірна команда, наші люди з філармонічного, оперного, молодіжного, студентського оркестрів. Керував всім наш випускник Юрій Янко, заслужений діяч мистецтв України, директор і головний диригент філармонії. Він просто чудово все зробив, так талановито подарувавши людям музику, що я просто насолоджувалася. Приймав також участь наш найстаріший диригент народний артист України, професор Анатолій Васильович Калабухін, керівник нашої оперної студії - і це також було поєднання традиції, яку уособлюють наші визнані професори, і сучасності - молодих виконавців.

Наш театральний факультет працював чудово! Наш режисер дуже спокійно, врівноважено, дуже талановито і з великим серцем все це зробив, я маю на увазі заслуженого діяча мистецтв Аркадія Школьника, який також наш випускник і працює в університеті. Наш хор чудовий, яким керує талановитіша людина - професор Сергій Миколайович Прокопов, ентузіаст, він так любить своє діло і музику! Він зробив абсолютно іншу кафедру, надавши їй нового рівня в і духовному, і професійному сенсі. Сьогодні наш університетський хор - колектив дуже високого рівня. І це зазначають всі. Інші виконавці… Можна подивитися по програмі - всі були неперевершені. Головне, що і відношення до цього концерту було чудовим, починаючи від студентів 1 курсу і закінчуючи народними артистами. А далі пішли у «доброму» темпі всі концерти і спектаклі, які підготував театральний факультет, якій я дуже люблю. Всі кафедри показали чудову роботу. Мені важко сказати, що якась кафедра була найкращою, тому що всі показали концерти не просто професійні (бо ми повинні працювати професійно, тому як не має професіоналізму, то який же це університет?), а, перш за все, продемонстрували особливе відношення до музики і театрального мистецтва. Все це було прикладом нашого девізу - «Противлення злу мистецтвом». І відчули це не тільки харків’яни.

Ще одна цікава деталь, яка, немовби і не має безпосереднього відношення до свята: мені сказали, що ми єдиний університет, який не втратив жодного бюджетного місця при дуже великій конкуренції. Я думаю, що це абсолютно пов’язані речі, і те що до нас прийшли в цьому році студенти з 22 областей (а їх, якщо я не помиляюся, 24) - це також дає нам розуміння, що цей фестиваль не просто так працює. Це не тільки наша звичайна робота в класах, до якої ми звичайно відносимося відповідально. Цим фестивалем починається кожного навчального року навчально-творчий процес в нашому університеті. І з чим стикаються відразу наші студенти-першокурсники? Або вони одразу - учасники в оркестрі чи в хорі, чи допомагають на сцені. Тобто вони бачать всю творчу роботу в університеті, переповнені зали, гостей міста, які приходять до нас… І їм також хочеться вийти на сцену, відчути на свою адресу аплодисменти, щоб люди стоячи їх привітали… Ви ж розумієте, що кожну творчу людину це спонукає швиденько бігти в клас і працювати. І я хочу таку «арку» зробити з тим, що я спочатку вам сказала: у мене питання, а чому жодного разу, на жодному телеканалі я не бачила жодної передачі про цих студентів?

- Мабуть, це не відповідає образу-кліше герою нашого часу?
- Вєркіна Т. Б.: А що, наші герої це - «Віталька»? А тоді що, ми можемо мріяти про те що наша Україна буде сильною, чи просто комфортною для кожного громадянина країною? Так для цього ж треба поважати людину! Треба, щоб бачили і знали таких студентів! Музикантів, математиків, фізиків, медиків та інших. Насправді їх багато! Ми ж бачимо тільки про зґвалтування, про пожежі і таке інше. Це руйнує душу, настрій, здоров’я. Люди повинні бачити позитив, хоча я і не дуже люблю це слово.

Мені надзвичайно приємно, коли люди, приходячи до нашого Університету, говорять, які в нас поважні студенти, як вони завжди поводяться, кажуть «Добрий день!», посміхаються. Але ж вони не завжди були такими. Ми пам’ятаємо 90-ті роки, тут і студентів то не було, а ті, що були, краще б не приходили часом сюди. Що ж до таких речей, як сказати «Доброго дня!»… Який добрий день, коли не хотілося відчиняти ці двері!.. А тепер дійсно. Але ж це праця кожного дня і для того, щоб люди на вулиці посміхалися і відносилися один до одного, ну просто як інтелігентні культурні люди, треба давати приклади! Тому я питаю журналістів: чому ви нам не допомагаєте? Чому ви жодного разу не можете зайти до університету і показати студентів, викладачів, відданих своїй справі, тих, хто присвячує музиці, чи іншій професії, кожен день свого життя? Чому, роблячи сюжети про університети, ви звертаєте увагу тільки на одне - корупцію? Це дуже смішно, бо якщо всі університети працюють як корупційні схеми, чому наших студентів з такою радістю беруть у всі навчальні заклади світу?

Я впевнена, в нас є чудові Виші і викладачі, які дійсно можуть підготувати людину в її професії. І тому я скільки зможу буду проводити цей фестиваль, тому що єдине, чим ми можемо противитися цьому злу , а під злом я розумію те, що культура просто практично вже «пішла» від нас, - так це робити своє діло. Наша основна мета - це мистецтво, і ми повинні робити все, щоб люди не втратили зв'язок з геніальними творами, з якими ми, слава Богу, завдяки нашим батькам та матерям (саме вони подарували нам ці можливості) ми можемо бути ретрансляторами ідей геніїв. Ми фантастично щасливі люди, тому що з 5-6 років ніколи не граємо посередню музику, або спектаклі. Ми завжди звертаємося до геніїв. З 6 років і до кінця. І це наше щастя і наші лицарські лати.

Бесіду провела Світлана Анфілова

26-29 жовтня. Участь студентів ХНУМ у конкурсі «Співуча Україна» (Одеса)

26-29 жовтня на базі Одеської національної музичної академії імені А. В. Нежданової відбувся Перший всеукраїнський конкурс вокалістів «Співуча Україна» пам’яті О. М. Благовидової, який зібрав 44 учасника, поділених на дві вікові групи (від 17-21 та від 21-26 років).

Лауреатами конкурсу в першій підгрупі стали стали Ксенія Ярова, II премія (клас В. Болдирєва), Софія Анісімова, III премія (клас А. Грози) і дипломантом в другій підгрупі - Елла Петніченко (клас І. Присталова).

Ксенія Ярова

Ольга Благовидова видатний унікальний педагог, народна артистка України, випустила плеяду співаків, «золотих голосів», які займали перші місця на престижних конкурсах; біля 40 з них мають почесні звання.

Елла Петніченко

Головою журі конкурсу був – соліст Національної опери України, професор Іван Пономаренко. Члени журі: народна артистка України, професор, академік Галина Поліванова; заслужена артистка України, професор Аліса Джамагорцян, народна артистка України, професор Людмила Божко (Львів) , народний артист України, професор Олександр Дяченко (Київ); народний артист України, професор Володимир Болдирєв (Харків) і солістка оперних театрів світу Людмила Шемчук.

Софія Анісімова

24 жовтня. Урочисте закриття фестивалю «Харківські асамблеї»
У сузір’ї Ліри

24 жовтня в ХНАТОБі імені М. В. Лисенка відбувся заключний концерт XXIV Міжнародного фестивалю «Харківські асамблеї». Вечір розпочався з привітань Тетяні Борисівні та університету, які стали невід’ємною частиною цьогорічних асамблей, але сьогоднішній подарунок виявився дійсно приголомшливим, і завершення фестивалю сягнуло без перебільшення космічних масштабів - Державним космічним агентством України нашому університету і Тетяні Вєркіній особисто було подаровано справжні зірки. Вручення сертифікату на присвоєння іменної зірки здійснили Голова громадського координаційного комітету «Харків ракетно-космічний» Г. М. Тупало, Директор харківського планетарію імені Ю. О. Гагаріна Г. В. Железняк, член комітету Е. Р. Рожкова.

Вручення сертифікату: Г. М. Тупало, Г. В. Железняк, Е. Рожкова разом з Т. Б. Вєркіною

Як пояснила директор Харківського планетарію Железняк Галина Василівна, зірка Тетяни Борисівни знаходиться між Альтаїром (сузір’я Орла) та Вегою (сузір’я Ліри), які найкраще спостерігаються від початку літа до глибокої осені.

Велика зала ХНАТОБу. Т. Вєркіна з почесними гостями. Оркестр ХНУМ. На фоні - карта галактики Чумацький шлях з визначенням локації іменної зірки Тетяни Борисівни Вєркіної

В концерті взяли участь Симфонічний оркестр (художній керівник та диригент - Юрій Насушкін) та хор ХНУМ імені І. П. Котляревського (Художній керівник - Заслужений артист України С. Прокопов), студенти, випускники та аспіранти ХНУМ - фортепіанний дует І. Седюка та О. Копелюка, вокаліст Я. Федоренко, хормейстери О. Фартушка та Г. Савєльєва, а також Ольга Губко у ролі ведучої.
Програма заключного концерту, що за своєю складністю могла б скласти конкуренцію репертуару виконавських колективів із світовим іменем, розпочалася Симфонією № 2 Л. Бетховена, в якій поєдналося світле, «гайднівське» світосприйняття з потужністю, емоційною насиченістю зрілого бетховенського стилю. Ліричним центром вечора став Концерт для двох фортепіано з оркестром as-moll М. Бруха (1911) - розкішне пізньоромантичне полотно, що вразило глибиною композиторського задуму і широтою емоційної палітри. В концерті було місце і містичній таємничності (вступ до І частини), і насиченому бароковою риторикою та патетикою мисленню М. Бруха - поліфоніста (I частина), і сповненою насолоди життя та енергією руху сонатного Allegro (II частина), а також гнучкій, солодкій, нескінченній кантилені (III частина), і епічному, урочистому фіналу (IV частина), що за розмахом нагадав фінали рахманіновських фортепіанних концертів.

О. Копелюк, Ю. Насушкін, І. Седюк

Незаслужено забутий, твір повернувся до концертного репертуару в 70-ті роки ХХ ст., а в Україні вперше був виконаний саме сьогодні. Ю. Насушкін провів із солістами та оркестрантами величезну роботу, підготувавши до виконання масштабний і малознайомий музикантам твір. Крім того, це вже третій сумісний виступ піаністів І. Седюка та О. Копелюка в межах цьогорічного фестивалю. Продемонструвавши цілком оновлену програму в своєму сольному концерті, сьогодні вони в черговий раз вразили публіку блискучим прем’єрним виконанням складного концертного твору, що свідчить про дійсно титанічну роботу цих перспективних музикантів.

Феєричною кодою фестивалю стали два хори майстрів романтичної музичної драми - хор «Va pensiero» з опери «Набукко» Дж. Верді та заключний хор з «Нюрнберзьких мейстерзінгерів» Р. Вагнера, виконаний разом з солістом Я. Федоренко.

Заслужений артист України, диригент С. Прокопов, Я. Федоренко з оркестром та хором ХНУМ

Насичена програма цьогорічних асамблей охопила понад 40 музичних концертів, 15 театральних вистав, 2 конкурси, один з яких - Перший міжнародний конкурс класичної гітари «ГітАрт» - проводився вперше. Багато випускників ХНУМ спеціально приїхали до Харкова, щоб привітати університет з ювілеєм, і одним з найяскравіших виступів безперечно став виступ В. Смолянінова (випускник класу Т. Б. Вєркіної), який нині живе і працює в Китаї.

Диригент Юрій Насушкін з оркестром та хором ХНУМ

В межах фестивалю у музикантів була можливість поринути в творчу лабораторію видатних виконавців та педагогів, відвідавши майстер-класи Дениса Северіна, вокалістки Гізели Циполи, віолончеліста Євгена Ліфшица, диригента Челсо Атуньєса, а також прослухати лекцію з музичної терапії, проведену Мері Енн Барклі з Великої Британії.

Здається, що перевершити за інтенсивністю музичних подій XXIV асамблеї буде досить складно, але наступний рік очікується не менш напруженим, вимогливим і святковим. На нас очкує новий ювілей - виповнюється 25 років фестивалю «Харківські асамблеї». Сподіваємося, що активна творча робота, яку продемонстрували музиканти цього року, буде не менш показовою і в наступному році, і їх виконавська майстерність засяє ще яскравіше, оскільки тепер їй сприяють зірки.

Творчий керівник фестивалю, ректор ХНУМ Т. Б. Вєркіна

Олена Ващенко
Фото 1, 6 - Олександр Кусков
Фото 2- 5 - Людмила Казакова.

Д.Верді. Хор "Va pensiero" з опери "Набукко". Виконують: хор и симф.оркестр ХНУМ імені І.П.Котляревського. Худ.керівник хору - С.Прокопов,хормейстери Г.Савельева, О.Фартушка, худ.керівник оркестру и диригент Ю.Насушкин.

23 жовтня. Концерт О. Брусиловського з камерним оркестром ХНУМ: «Salut d’Amour - Himno a la belleza»

«Из Парижа с любовью...»

Харьковские ассамблеи не перестают удивлять разнообразием творческих встреч. Одним из таких «музыкальных рандеву» стало выступление Александра Брусиловского (скрипка) совместно с камерным оркестром Харьковского национального университета искусств имени И. П. Котляревского (художественный руководитель - Л. Холоденко). Гость из Франции предложил слушателям интересную программу, номера которой включали как шедевры академической музыки, так и образцы из джаза, рока, мюзикла. Оба отделения концерта были выдержаны в едином «романтическом» тоне, в музыке царило чувство любви, отраженное и в названии программы - «Salut d’Amour - Himno a la belleza» («Салют любви - Гимн любви»).

Так, мягкое, но взволнованное пение солирующей скрипки, подхватываемое вторами виолончели, и ажурный аккомпанемент оркестра в «Salut d’Amour» Э. Элгара (инструментовка - В. Коняев) передали слушателям состояние влюбленного юноши. Схожее настроение выразили композиции «Misty» Э. Гарнера и «Smoke Gets In Your Eyes» (из мюзикла «Роберта») Дж. Керна, но в иной, джазовой манере.
Другие грани любви раскрывались в произведениях, навеянных национальными мотивами. И как это не покажется странным, еврейский колорит песни молочника Тевье «Если бы я был богат» из мюзикла «Скрипач на крыше» (музыка - Дж. Бок; оркестровка - В. Полторацкий) перекликался с Венгерскими танцами Й. Брамса (№№ 2, 4, 8, 20). В них тоска, грусть, сожаление, воссоздаваемые глубоким, «сочным» и напряженным звучанием скрипки сопоставлялись с безудержным весельем, радостью.

Подобное непостоянство человеческой натуры выразил в своей «El Poema deuna Sanluquena» и Х. Турина. Названия четырех частей цикла -Перед зеркалом -Лунная песня - Галлюцинации- Розарий в Церкви, отражали противопоставление страстного, необузданного андалузского темперамента с благоговейным смирением. В этом сочинении А. Брусиловский выступил не только в качестве скрипача и дирижера, но и как превосходный аранжировщик, ведь композитор изначально представлял «Поэму» для ансамбля скрипки и фортепиано. С помощью колоколов, колокольчиков, кастаньет и арфы маэстро не только темброво обогатил звучание цикла, но и подчеркнул запечатленные в нем живописные звукообразы испанской культуры.

Странствие по музыкальным страницам любви продолжила «Битлз-фантазия» Е. Гальперина. Эта композиция стала увлекательным путешествием по знаменитым песням «лверпульской четверки»- «Yellow Submarine», «Hey Jude», «Yesterday», «Michelle», а цитаты из до-мажорной прелюдии и фуги (WTK, I) из ля-минорной сонаты для скрипки соло И. С. Баха гармонично вписались в ее стилистику.

Завершила концерт Фантазия на темы оперы Дж. Гершвина «Порги и Бесс» И. Фролова. Органичное взаимодействие его групп, единство исполнительской манеры, слаженность ансамбля с солистом - все это говорит о мастерстве музыкантов, которые в кратчайшие сроки смогли подготовить с гостем из Франции такую интересную программу.

Станислав Кучеренко
«Беседа с маэстро»
(интервью с Александром Яковлевичем Брусиловским)

Знакомство с музыкантом мирового уровня всегда вызывает интерес к его творческому пути от начинающего скрипача до выдающегося исполнителя. Мне посчастливилось пообщаться с Александром Яковлевичем и затронуть в разговоре с ним насущные темы об обучении музыканта, отношении между педагогом и учеником, подходе к музыкальной деятельности в целом.

- Скажите пожалуйста, впервые ли вы в Харькове?
- А. Б.: Нет, я много раз был в этом городе. Я же родился в Украине, а в Харьков приезжал еще ребенком в возрасте 10-11 лет, точно не помню. Я выиграл конкурс здесь по композиции - написал музыку для хора на стихи Т. Шевченко, а потом уже как скрипач занял первую премию на Всеукраинском конкурсе. В качестве приза я получил транзистор, чтобыло невероятно приятно, ведь приемник в то время достать было сложно. Это было где-то в1961-62 году, наверно.

-Это там Вас заметил Ю. Янкелевич?
- А. Б.: Нет. Раньше еще, когда мне было лет 5, меня заметил профессор Матвей Борисович Либерман - ученик Ойстраха, преподаватель Днепропетровского училища. Я играл на каком-то отчетном концерте в Кривом Роге, откуда я родом, когда из Днепропетровска приехала комиссия, возглавляемая Либерманом. По его рассказам, он очень удивился несоответствию того, что он видел, с тем, что он слышал. Я играл очень плохими руками, но как-то здорово играл, в силу чего он посоветовал мне сменить педагога. В то время я жил с родителями, и Либерман все время меня «вытаскивал» оттуда; звонил моей маме, говоря, что нужно обязательно учится у него. Он был замечательный профессор, я ему очень многим обязан. Он даже хотел меня забрать к себе в семью, потому что тогда выбраться из города было трудно, надо было иметь прописку для того, чтобы работать, а для того, чтобы иметь прописку, надо было иметь место работы. Замкнутый круг. Моему отцу как-то удалось «прорвать» его, и в 11 лет я приехал на год учится к Либерману в Днепропетровск. Однако, через год ему предложили место доцента в Новосибирской консерватории. Он опять начал звонить маме: «Срочно отправьте его со мной. Я буду его учить у себя в семье». Мама моя отказывалась: «Такого маленького в холодную Сибирь и далеко от дома… невозможно».Тогда Либерман дал рекомендательное письмо профессору Янкелевичу. К моменту приезда в Москву мне было 13 лет. Я остался один, но все же был ближе к родителям.

- Вам посчастливилось обучатся у двух выдающихся выпускников А. Ямпольского - Ю. Янкелевича и Л. Когана. Могли бы Вы в двух словах охарактеризовать их педагогические принципы?
- А. Б.: В двух трудно. Янкелевич - это целая эпоха. Он был, не побоюсь так сказать, самый великий из всех профессоров, потому что сам Либерман был учеником Ойстраха, однако, он мне не посоветовал ехать к Ойстраху, а послал меня к Янкелевичу и сказал, что только у него надо учится. Действительно, Янкелевич - это длинная история; огромное количество великих выпускников: солистов, камерных ансамблистов, оркестровых скрипачей, участников квартетов, в том числе имени Бородина. Концертнашего класса был таким событием, что Малый зал консерватории был переполнен. Можно сказать, что на «люстрах висели люди» и «яблоку упасть было негде». Концерты были невероятны, ведь играло все созвездие музыкантов, занимающих в дальнейшем первые места на известных конкурсах. Я приехал в Москву,если я не ошибаюсь,в 1966 году, когда два скрипача класса Янкелевича заняли первые премии- Виктор Третьяков в Москве на конкурсе Чайковского и Владимир Ланцманна первом конкурсе в Монреале. Класс был феноменальный и рассказывать об этом можно очень много. Потом, когда Янкелевич умер, я попал к другому выдающемуся скрипачу - Леониду Когану. Он меня сам «силой» взял к себе в класс. «Силой»,потому что я его об этом не просил. Начало моего обучения у него было феноменальное, «бурная любовь» была. Он ко мне очень хорошо относился, а я преклонялся перед его мастерством великого скрипача. Но педагога мне в нем не хватало. Во-первых, он много ездил. Во-вторых, он иногда приезжал из своих поездок усталым, больным. У него была язва желудка, которая давала о себе знать. Он отменял гастроли, приходил в класс немножко раздраженным. После Янкелевича, который был для нас отцом, это было совсем другое. Начнем с того, что Коган называл учеников на «Вы». Такая позиция создавала между нами дистанцию, чего с Янкелевичем не случалось. Мы для него все были дети, он о нас заботился, участвовал в нашей жизни, не только организуя уроки, помогая с выбором аппликатуры, штрихов. Он знал, кто и когда должен женится, за кого выйти замуж, участвовал во всем этом… Коган же был на большей дистанции и вскоре между нами возникло непонимание. Например, когда я начинал играть, он брал скрипку - свой невероятно мощный инструмент, который вообще не отпускал, был с ней круглосуточно, и начинал играть вместе со мной. Когда я останавливался, он страшно злился: «Почему вы не играете?». На что яотвечал: «Знаете Леонид Борисович, у вас такой мощный инструмент, что я себя не слышу». Тем не менее, сейчас я понимаю, что от него очень многому научился, так как это был скрипач с колоссальным опытом игры на сцене, с оркестрами; его штриховые, аппликатурные идеи были феноменальны.Они и сейчас не забываются.Их я передаю моим студентам.

-Касаясь вопроса обучения, на Ваш взгляд, стоит ли воспитывать музыканта как узкопрофильного специалиста (оркестрант, педагог, концертный исполнитель, ансамблист) или стоит целостно подходить к этому процессу?
- А. Б.: Невозможно выучить педагога, если человек не умеет играть на скрипке. Надо научить его быть скрипачом, а потом жизнь покажет, что он может, чего он хочет. Я считаю, что нужно развивать человека разносторонне, как нас развивали в Москве. У нас всегда были и класс камерного ансамбля, и квартет с замечательными, выдающимися педагогами. Мы учились всему. Поэтому некоторым из моих студентов я советую играть на альте. Одного из моих ребят - Тома Бервецкий, он, кстати, из Львова, я видел не только как скрипача. Я говорю: «Тома, попробуй играть на альте». Его отец, дирижер оперного театра, узнав о моем предложении просто покраснел и испугался: «за что? Что, его уже надо на альт переводить?». Я говорю: «не уже, а давно; и не переводить, а параллельно осваивать». Он решил, что раз негодный скрипач, его нужно на альт. Это неправда. Если скрипач годный, он может прекрасно играть на альте, как играли Менухин, Ойстрах; играет сегодня Цуккерман. Я считаю, что альт не другой инструмент, это одна и та же семья. Например, в менухинской школе, где я преподавал как приглашенный профессор, у каждого из инструменталистов была параллельная специальность: скрипачи обязательно играли на альте, пианисты - на клавесине, виолончелисты - на контрабасе. Все изучали другой инструмент. Музыкант должен быть всесторонне развит, а потом он свою дорогу выберет.

- Что бы Вы пожелали нашим скрипачам педагогам и студентам?
- А. Б.: Я немножко процитирую Янкелевича, который говорил: «Ты знаешь, приходя на урок нужно всегда быть готовым играть так, как на сцене». Действительно, мы приносили сочиненияпрактически готовыми длявыступления перед публикой и работали надего шлифовкой. «Ты всегда приноси свои идеи, - советовал Янкелевич, - а не жди, что педагог будет тебе вкладывать в рот какие-то свои собственные». Янкелевич никогда не показывал на инструменте, у него даже скрипки с собой не было. Он все объяснял словами или пел. У него был шикарный голос. Свешников звал его к себе в хор. Напетая наставником музыкальная фраза сразу выявляла, чего нам не хватает и что нужно сделать. Скрипка - это кантилена, скрипка - это пение. Все это очень важно. Янкелевич подчеркивал, что никогда не нужно никого имитировать. Следует понять, что написано в нотах и почему. Там все есть, там есть messageот композитора. По этим причинам, я советую своим студентам, перед тем как разучивать пьесу, никогда не лезть в YouTube. Это первый глупый рефлекс. Ты обязательно будешь кому-то подражать. Нужно прочитать ноты и самому заставить свою фантазию работать. Я вообще называю YouTube «золотой помойкой». Это отвратительный и, одновременно гениальный источник, ведь рядом с записями выдающихся исполнителей находишьлюбительские образцы очень сомнительного качества. Безусловно, надо знать, кого ты хочешь слушать. Сегодня (на репетиции с оркестром - С. К.) я предложил музыкантам послушать в YouTube выдающуюся джазовую пианистку -Хироми Уэхара. Я был на ее выступлении и это один из концертов, который я никогда не забуду. Человек с полной свободой импровизирует, играет так, что забыть нельзя. Поэтому, если ты играешь «Романс» Бетховена, обязательно зайди в YouTubeи послушай певцов и другие сочинения Бетховена, но не «Романс»! Никогда не нужно подражать. Пусть подражают тебе, если тебе есть, что сказать. Вот такое пожелание.

Беседу провел Станислав Кучеренко

22 жовтня. Концерт Дитячої філармонії «Тобі, Alma Mater»

Слоган «Тобі, Alma Mater» якнайкраще відображає ідею концерту, який відбувся 22 жовтня 2017 року у Великі залі Університету мистецтв. Колишні випускники прийшли віддати своєрідну данину рідній консерваторії, з ними прийшли їхні учні. Програма концерту була побудована з творів, виконаних дитячими колективами хорового та інструментального складів.

Відкрив концертну програму виступ славетного дитячого хору «Скворушка», який має довгу історію та традиції та є одним з кращих хорових колективів Харкова. Продовжили програму концерту зведені ансамблі – учасники проекту ОНМЦПК «Звучать народні інструменти». Цей проект – цикл з 6 концертів : «Звучить бандура», «Звучить домра», «Звучить балалайка», «Звучить гітара», «Звучать цимбали», «Звучать акордеон та баян». Він дав дітям та викладачам мистецьких шкіл Харкова можливість спільного музикування в колі колег та однодумців. У виконанні зведених ансамблів прозвучали твори як композиторів-класиків (Л. В. Бетховена, П. І. Чайковського), так і сучасних українських авторів, в тому числі і харків’ян – М. Кармінського, Б. Міхєєва.

оркестр народних інструментів України, під керівництвом Мовчана О.Ю., 2016 (ДМШ №1 ім. Л. Бетховена)

У фінальній частині концерту виступив дитячий ансамбль скрипалів «Глорія», який виконав твори Є. Дербенка та М. Кармінського.

ансамбль скрипалів «Глорія», під керівництвом Євгеньєвої О.Р.,концертмейстер — Хайрутдінов Р.Р.(ДМШ №13 ім. М.Т.Коляди)

Завершив цей своєрідний «парад ансамблів» колектив, що є суто аматорським. Заснований у 2009 році на базі Палацу студентів НТУ «ХПІ», камерний оркестр «Крещендо» складається з програмістів, інженерів, істориків, фізиків, хіміків, яких поєднує любов до музики та прагнення реалізувати свій творчий потенціал. Саме тому музика, яка звучить у їх виконанні, сповнена натхнення та щирих емоцій. У виконанні «Крещендо» прозвучала Елегія для фортепіано з оркестром «Вогні далекого маяка», спеціально написана для цього оркестру композитором-аматором Олегом Неклюдовим.

Камерний оркестр «Крещедо» НТУ ХПІ

Читайте також:
http://onmcpk.kh.ua/2017/10/23/dityacha-filarmoniya-vidkrila-5-kontsertnij-sezon/

Наталія Чистякова
Фото – Марина Дербас

22 жовтня. Гала-концерт переможців Першого міжнародного конкурсу класичної гітари «ГітАрт»
У першій, урочистій частині вечора була проведена церемонія нагородження лауреатів конкурсу. Голова журі, заслужений артист України, професор Володимир Ігорович Доценко висловив свої вітання учасникам та особисто вручив грамоти. Лауреати першого, другого та третього ступенів пізніше отримають екземпляр видання «Харківська гітарна школа: таланти та час», а першу премію (старша група), яку здобула Анастасія Шнирьова (м. Харків), буде відзначено спеціальним призом - новітньою підставкою для класичної гітари «Guitarlift», яка є винаходом німецького гітариста Фелікса Юстена.

Вручення диплому луреата першої премії Анастасії Шнирьовій

По завершенні офіційної частини розпочався концерт, на якому виступили найбільш яскраві учасники конкурсу. Дали слухачеві зануритись у своєрідний світ музики І. С. Баха в гітарному звучанні лауреат другої премії Денис Рибальченко (м. Сєвєродонецьк), виконавши прелюдію з віолончельної сюїти №3 та лауреат першої премії Станіслав Синиця (м. Львів), у виконанні якого прозвучали прелюдія та фуга Ре-мажор BWV 998.

Артистично та невимушено лауреат другої премії Дарья Остапенко (м. Харків) виконала Варіації на тему Паганіні «Венеційський карнавал» Ф. Тарреги.
Твір сучасного італійського композитора К. Доменіконі під назвою «Варіації на анатольську народну тему» виконав лауреат другої премії Азарій Чадай-Фесик (м. Київ) й на декілька хвилин публіка поринула в атмосферу меланхолійного самоспоглядання.

Лауреат другої премії Азарій Чадай-Фесик

Ще один сучасний композитор, живий класик гітарного мистецтва, Лео Брауер, був представлений на цьому концерті у виконанні лауреата першої премії Артема Позднякова (м. Львів). Та справжньою «родзинкою» вечора стали інші два твори, що їх виконав Артем. П’єса під назвою «Прірва» власного авторства молодого гітариста вразила відвертістю та експресивністю, а після бурхливих оплесків виконавець запропонував у якості твору на біс композицію під назвою «Сторінка літопису», автором якої став перший вчитель музиканта Дмитро Воротинцев.

Лауреат першої премії Артем Поздняков

Крім цього твору, на концерті були представлені композиції ще двох українських авторів. Це темпераментна «Токата» Андрія Андрушка у блискучому виконанні Володимира Парація, лауреата третьої премії (м. Львів), та колоритна «Карпатська рапсодія», яку виконав лауреат другої премії Станіслав Світличний (м. Харків).
Завершила концертну програму Анастасія Шнирьова. Разом із лауреатом міжнародних конкурсів Ольгою Доценко (партія фортепіано) вона виконала другу та третю частини Концерту для гітари з оркестром М. Кастельнуово-Тедеско.

Тож ми вітаємо переможців та бажаємо всім учасникам нових творчих звершень. А конкурс «ГітАрт» привітаємо з чудовим стартом!

Ангеліна Мамона, студентка IV курсу
Фото - Марина Дербас

20-22 жовтня. Перший міжнародний конкурс класичної гітари ГітArt

Перший міжнародний конкурс виконавців на класичній гітарі у Харкові або
Три вектори від Володимира Доценка

З 20-го по 22 жовтня 2017 року пройшов Перший міжнародний конкурс виконавців на класичній гітарі «ГітArt», у якому взяло участь біля 40 учасників (студентів музичних училищ та консерваторій) з різних міст України, Білорусії та Угорщини. Журі очолив заслужений артист України, професор Володимир Доценко. Переможці конкурсу - студентка III курсу Харківського національного університету мистецтв ім. І. П. Котляревського (ХНУМ) Анастасія Шнирьова, студент І курсу Львівської національної музичної академії ім. М. В. Лисенка (ЛНМА) Станіслав Синиця, студент ІV курсу Львівського державного музичного училища ім. С. Я. Людкевича (ЛДМУ) Артем Поздняков.

Гітарних конкурсів в Україні небагато. Найбільш відомий – «ГітАс», який щорічно проводиться у Києві. Національна філармонія України проводить конкурс «Гітара в Україні». У 2008 р. було проведено конкурс «Гітара+» в Одесі. До 100-річчя Харківського національного університету мистецтв ім. І. П. Котляревського Володимир Доценко організовує міжнародний конкурс у Харкові.

А судді хто?
Голова журі – заслужений артист України, професор ХНУМ імені І. П. Котляревського Володимир Доценко. Члени журі – випускники різних років ХНУМ, учні Володимира Доценка. Саме такою була ідея конкурсу, що народився у 100-річчя ХНУМу: членами журі мають бути тільки випускники саме цього вузу, хоч вони і роз’їхались по всьому світу. На Перший конкурс зібралися: зав. кафедрою струнно-смичкових інструментів училища імені Бені Ергешші у Будапешті Ференц Бернат, випускник магістратури Мюнхенської вищої школи музики і виконавського мистецтва, викладач Мюнхенської академії естетичного виховання Ігор Кордюк, кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри народних інструментів ХНУМ ім. І. П. Котляревського Вікторія Ткаченко, старший викладач Київського інституту музики ім. Р. Гліера – Михайло Тущенко.

Журі Першого міжнародного конкурсу класичної гітари «ГітArt» - Ференц Бернат (Угорщина), Михайло Тущенко (Київ), Вікторія Ткаченко, Володимир Доценко, Ігор Кордюк (Німеччина),

Всі члени журі – не тільки викладачі, а й концертуючі гітаристи, які продемонстрували свою виконавську майстерність напередодні конкурсу. За декілька днів до конкурсу харків’янка Вікторія Ткаченко прийняла участь у ювілейному концерті, присвяченому 55-річчю Володимира Доценка, де з яскравим артистизмом виконала разом із Володимиром Доценко і Ольгою Доценко (партія фортепіано) концерт для двох гітар з оркестром «Пам’яті П’яцоли» Р. Дієнса (Ш частина). Гостям же, що спеціально приїхали у рідну Alma Mater, було надано більше часу, щоб вони могли продемонструвати свої нові можливості, яким навчилися після випуску (бо професійний музикант – вічний учень, який накопичує виконавський досвід на ту основу, ту базу, що отримав у вчителя з фаху).

Заслужений артист України, професор ХНУМ ім. І.П.Котляревського Володимир Доценко відкриває I Міжнародний конкурс «ГітArt»

«Іграшки» Михайла Тущенка, або
Коли шум стає смислом

Свій виступ Михайло Тущенко розпочав з «Великого лялькового танку» із сюїти М. Кошкіна «Іграшки принця».
Сюїту, що була створена у 1980 р., можна розглядати як наочну енциклопедію технічних можливостей гітари і розмаїтих спецефектів. А можна - як глибокий твір, мова якого дещо нагадує Дм. Шостаковича і С. Прокоф’єва водночас. Відомо, що прем`єра цього твору відбулася у Парижі й була прийнята у країнах Європи і в Японії з великим ентузіазмом. У Радянському Союзі – навпаки: не зрозуміли, не прийняли, ще й звинуватили... Ну як завжди.

старший викладач Київського інституту музики імені Глієра Михайло Тущенко

З того часу багато води утікло, і «Іграшки принця» стали вже сучасною класикою. Найбільш популярним твором цього циклу є «Гра в солдатики». Його виконують і діти, і дорослі. Чула як Володимир Доценко робить зображальне чудо на очах слухачів-глядачів і насолоджується своїм «маленьким оркестром». А от «Великий ляльковий танок» можна по-різному виконувати. Можна також захопитись зоборажальністю, а можна й виражальністю. Інтерпретація Михайла Тущенка саме така: виражальна. Його виконання вимагає забути про техніку взагалі. Цей твір - велика трагедія, в якій врешті-решт механістичність губить людяність в людині. Назавжди. І ніякого катарсису. У виконанні Михайла Тущенка цей твір звучить як антиутопія, як попередження про те, що може статися з людством, якщо воно погониться тільки за технічним прогресом і забуде про духовність...

Але артист не міг же залишити своїх слухачів у такому пригніченому стані. І подарував катарсис - виконанням інших творів. Темпераментне, міцне, енергійне виконання «Капрису № 15» Луїджі Лєньяні вивело слухачів із стану переживання трагедії і підготувало до прослуховування джазової композиції для класичної гітари «В очікуванні новин» Олександра Віницького – медитації, що заспокоює і самозаглиблює. Гітара Михайла Тущенка ніби розмовляла з музикантом, а слухачі, затаївши подих, були свідками цієї відвертої розмови людини самої з собою, зі своїм внутрішнім я, коли очікуєш новини, яка від тебе зовсім не залежить, і треба її просто дочекатись. Кажуть, що найтяжче для людини – догоняти і чекати. А тут Михайло Тущенко разом із Луїджі Лєньяні продемонстрували, як можна чекати спокійно, заглиблено і мрійливо.

Така була семантична логіка концертної програми Михайла Тущенка: безпросвітна трагедія, рішучий та енергійний вихід з неї, лірична медітація в стилі босанова.
Після виступу Михайла Тущенка я глибоко задумалась про еволюцію людства, про наше постсуспільство. Про сутність людини як такої: чи ми примати з непомірно розрізшимся мозком, який нас і загубить врешті-решт, чи ми – духовні творіння, що здатні подолати будь-які кризи і йти своїм шляхом далі...А ще задумалась про творчу долю композитора М. Кошкіна і його улюблених композиторів – Д. Шостаковича і С. Прокоф’єва... Багато про що я думала, пробуджене музикою, – але тільки не про творчу манеру виконавця. Я про неї і, навіть, про нього – просто забула. Я думала лише про музику та її глибокі сенси.
А це ж вищий рівень майстерності, коли вона непомітна. Дякуємо Михайлові Тущенку – за роздуми та естетичну насолоду.

Угорський рапсод Ференц Бернат або
В юності я ховався за гітару...

Зовсім по-іншому на сцені виглядав гітарист з Угорщини – Ференц Бернат. Артист, актор, бард, рапсод! Харизма, принадність, шалений темперамент і водночас тонка ліричність, відвертість, щирість... Романтик і мрійник... Здається, що в його жилах замість крові тече музика. І ніколи не подумаєш, що в юності Ференц був дуже сором`язливим хлопцем, який стидався навіть подзвонити по телефону викладачеві, щоб домовитись про консультацію.
Вибір для концерту в Харкові твору Анатолія Шевченка, а саме - його «Карпатської рапсодії» - не випадковий. Один майстер приникає душою до творчості іншого майстра. Обидва досконально володіють формою, звуком і навіть кольором музики.

викладач філії Віденської консерваторії Ференц Бернат

А далі була власна музика. Спочатку – своя «Угорська рапсодія» - як відповідь Анатолію Шевченко. Подарунок Україні – Варіації на тему української народної пісні «Рідна мати моя» - розчулив публіку. Улюблена і до болю знайома мелодія раптом обросла гармонією, ніби на тонкій гілці розпустилося зеленаве листя і прикрило гілку, але крізь листя, облите сонцем, все одно видно міцну та гнучку гілку. Дехто з публіки говорив про занадтo технічне прикрашання прекрасної мелодії, якій ніякі прикраси непотрібні. Більшість захопилась новим музичним простором, більш складним забарвленням народної мелодії. Чи ця технічна ускладненість йшла на користь поглиблення фольклорного змісту чи захоплювала блискучою технікою і складною звуковою палітрою – гармонії і поліфонії? Вірогідніше друге, ніж перше. Але згадується вислів М. Глінки: «Народ створює музику, ми, композитоори, тільки аранжируємо її»...
А потім було одкровення – «Португальське фаду». Воно зовсім не схоже на справжні португальські фаду з обов’язковим надривом емоцій, характерним для цього жанру. У Ф. Берната своє фаду – тонке, ліричне - про мрію, яка ніколи не збудеться. Але без надриву і у жанрі колискової. Така от несподівана дифузія жанрів: пристрасного фаду і ліричної колискової. Фаду Берната хотілося слухати щe і ще... Бо в ньому була така дуже рідкісна емоція – смиренного, мудрого і спокійного сприйняття неможливості здійснення мрії. А все ж вона є, і вона живе, і робить крилатою душу... І всього ж навсього послідовність – SDT (субдомінанта, домінанта, тоніка) – а так перегортає і зворушує душу, та й мелодія така ніби проста – на секвенції побудована... Одним словом – чари... А талант – це і є чудо, якщо, він при цьому помножений на «кілограми» праці. Важкої праці? Ні – натхненної «сродної праці» (Г. Сковорода).

Точність, що плекає натхнення або
Архітектура звуку Ігоря Кордюка

Ференца Берната звали на біс гучними аплодисментами. Але замість нього вийшов зовсім молодий гітарист. «Може, учень Ференца?», - подумалось мені. Але –ні. Це був Ігор Кордюк, що приїхав з Німеччини. Уявляєте, як йому складно було завоювати увагу публіки, що чекала на Ференца Берната?
Але під його пальцями гітара зазвучала так, що її хотілось слухати – дуже уважно, не пропускаючи жодного звука, жодної інтонації. Музика нагадувала Гайдна, Моцарта, раннього Бетховена і трохи Шуберта... Це була «Фантазія №7», ор. 30 Фернандо Сора – іспанського гітарного композитора початку ХІХ ст., якого музикознавці називають «Бетховеном гітари». Перед слухачами розгортався внутрішній світ трагічного ліричного героя – з усією глибиною почуттів духовної людини. Гітара звучала, немов клавесин. Таку музику піаніст може уявити своєю. Але на фортепіано цей текст втратив би інтимність викладення, інтонацію людського мовлення. Ігор Кордюк продемонстрував, якою може бути гітара – глибокою, серйозною, поліфонічною, мелодійною, співучою ... На ній можно сказати усе те, що говорять люди наодинці з собою. Це був монолог, переданий дуже чітко вибудованою структурою, – на рівні композиції твору, окремої фрази, інтонації, акорду, окремого звуку, тончайшого емоційного руху. Продумані та вибудовані почуття... Дійсно так. І це робить музику розумною. Виконання Ігоря Кордюка вразило саме цим: чіткістю, прорахованістю і вивіреністю структури, яка стає прозорою і дуже зрозумілою. І саме від цієї точності слухач отримує естетичну насолоду. Таке виконання виховує у слухача потребу в аналізі і структуруванні внутрішніх душевних рухів, що допоможе йому упорядкувати свій внутрішній стан душі... Виразна точність, або, навпаки, точна виразність – так би я охарактеризувала стиль виконання Ігоря Кордюка. А ще - проникнення у дух епохи композитора, історичний підхід у виконанні.
Ігор Кордюк яскраво підкреслив різницю у стилістиці вираження музичної думки між двома іспанськими композиторами – Фернандо Сором (перша половина ХIХ ст.) і Хоакіном Туріною (перша половина ХХ ст.).
Гітарна соната Х. Туріни була написана у складний час для Іспанії – на початку Іспанської революції 1931-1936 рр. 1931 р. ... Повалення генеральської диктатури, королівської влади, антимонархійний плебісцит, тимчасовий уряд, прийняття антиклерикальної Конституцiї... Іспанія стояла на шляху модернізації: країна ставала світською державою, яка відкрила освіченій частині громадян шлях до європейського розквіту і свобод. Але більшість населення була проти модернізації, бо вона нищила релігійну патріархальність, яка була властива католицькій Іспанії. Тобто інтелігенція і народні маси дуже по різному оцінили прийняття нової Конституції , і стали дивитися у різні боки.
Ось у такий час з’являється гітарна соната Хоакіна Туріна, що була написана у стилі ренасим’єнто. Народні іспанські мотиви та ритми втілилися у форми європейського класицизму. Оце підкорення фольклорної стихії (для якої більш притаманним був би жанр фантазії) чіткій сонатній структурі підкреслив у своїй інтерпретації Ігор Кордюк. Якщо виходити з історичного дискурсу твору, то таким виконанням Ігор утверджує доцільність і перспективність з’єднання народної ментальності з найкращими надбаннями європейської інтелектуальної думки. Подумалося, що це - найкращий історичний шлях і для українського народу.

Майстерклас колишніх учнів

Настав час відкрити секрет. Усі три музиканти – Михайло Тущенко, Ференц Бернат та Ігор Кордюк – учні одного вчителя – професора Володимира Доценка. «Як можуть бути такі різні музиканти – і за філософією музикування, і за манерою виконання – у одного вчителя? У чому ж полягають принципи його школи, про яку говорять не тільки в Україні, а й за її межами?», - подумалося мені. «А в мене для кожної квітки свій горщик і своя земля. Для кактуса – одна, а для півонії – інша, а на кульбабку не можна дмухати – розлетиться, не збереш...» - посміхаючись, розповів професор про головний свій педагогічний принцип, що полягає у максимальному збереженні в кожного студента його індивідуальності, особистісності.
Ця індивідуальність, особистісність колишніх учнів В. Доценка проявилась не тільки у їх концертних виступах, а й у мастеркласах.
Хочеться підкреслити, що майстеркласи відбулися з учасниками конкурсу старшої групи вже після оголошення їх результатів – і все одно лауреатам було що робити з твором, який на конкурсі звучав нібито бездоганно, але немає меж у досконалості.

Ігор Кордюк – Анастасія Шнирьова – Н. Кост «Драматична фантазія» : романтизм і реалізм

Ігор Кордюк розпочав майстерклас із руйнування романтичної легенди, пов’язаної із твором. У 1856 р. на конкурсі на кращий твір для гітари (Брюссель) Наполеон Кост посів друге місце, виконавши «Драматичну фантазію». Перше місце на цьому конкурсі було віддано товаришу Н. Коста – посмертно. Людська свідомість пов’язує ці події і творить легенду: Н. Кост присвятив цю фантазію своєму другу, тому й називає її драматичною. Знаючи таку легенду, гітаристи намагаються відобразити увесь трагізм ситуації. Не минуло це і Анастасію Шнирьову. Ми почули яскраве, темпераментне, дещо з надривом виконання. «Надрив» сприймався досвідченою публікою як цілком відповідний ситуації.
Але Ігор Кордюк розповів, що німецькі музикознавці довели: це – легенда. Насправді, людина, якій була зроблена посвята, був ніяким не товаришем, а прикордонником, який спочатку не пропускав Н. Коста далі через якісь негаразди у документах, але Н.Кост своєрідно вмомив таможенника, присвятивши йому твір. А перше місце дійсно було надано посмертно музикантові, який не мав відношення до Н. Коста.
Ігор Кордюк запропонував подивитись на трактовку твору з іншої точки зору. Майстер працює над логікою розвитку музичної форми. Зменшив накал почуттів на початку твору, а кульмінацію, навпаки підсилив, показавши логіку розвитку музичного сюжету... Працює над інтонацією кожної фрази: «Можна попросити, а можна й пригрозити», «Що можна зробити, щоб цей фрагмент тексту був більше виразнішим?». І вчитель показав, як можна математично розрахувати шлях до кульмінації, щоб прийти до піку розвитку саме в потрібних тактах і завжди точно. Це слухач може повністю віддатися безпосередньому почуттю, а музикант, як архітектор, повинен усе чітко розрахувати, тоді й музична будівля буде завжди міцною і переконливою.

магістр Мюнхенської вищої школи музики і виконавського мистецтва Ігор Кордюк

Михайло Тущенко – Станіслав Світличний – Н.Кошкін «Великий ляльковий танець»: програмна музика у штрихах

Михайло Тущенко продемонстрував принципи роботи над програмним твором, зосередився на кожному звуковому образі, ретельно вимагаючи більшої точності штриху, звертаючи увагу на техніку. Напередодні Михайло сам виконував цей твір, підкресливши його апокаліптичну сутність. Інтерпретація ж Станіслава точніше відповідала літературній програмі твору, на що звернув увагу майстер. Вчитель не вимагав повторення власної філософської інтерпретації, а йшов за молодим виконавцем, і саме, не виходячі за межі інтерпретації студента, намагався зробити її яскравішою. Якщо техніка штриху буде бездоганною, то станеться чудо: Станіслав буде малювати звуками.

Ференц Бернат – Павло Васильковський – Й. Мерц
«Угорська фантазія: фольклор і класика

Ференц Бернат має таку харизму, що хочеться грати так, як він. Але Ференц цього не вимагає. Він пояснює, як грати по-угорськи цей твір. «Це національна музика, на яку одягається класичний піджак», - пояснює майстер. У Павла цей піджак застібнуто на всі гудзики, а Ференц пропонує Павлу спробувати зіграти «без піджаку, в одній народній довзій рубасі до колін з широкими рукавами». «Це чардаш з характерними синкопами, пунктирним затактовим ритмом». Ференц наспівав відому рапсодію свого знаменитого тезки (Ференца Листа) і показав, як звучить чардаш у фантазії Й. Мерца.
Вони грали вдвох, і молодий гітарист таки скинув свій «класичний піджак» і спробував приміряти довгу угорську рубаху. Спочатку дещо незручними були ці ритми для українця, що звик до мелодійності. Але цікаво! Нехай це й маскарад, але примірявши інший національний костюм, можна відчути душу іншого народу. Павлові сподобалося у довзій рубасі, а його класичний піджак нікуди не дінеться (виховання не сховаєш!). Але відчути повну свободу, шалено нестись від сінкопи до сінкопи – було весело з такою харизматичною людиною як Ференц. А завтра Павло знову одягне свій європейський піджак, але вже поверх довгої рубахи, яка дійсно сподобалась і слухачам, і виконавцю.

Власне конкурс
Лідером конкурсу за кількістю балів стала студентка ІІІ курсу – Анастасія Шнирьова. Яскрава. Різнопланова: від драматичності до тончайшої ліричності. Техніка вже давно не стає на перешкоді її інтерпретацій... Напередодні цього конкурсу на репетиції Настя травмувала ніготь. На конкурсі грала с пластирем. Це було боляче, але ніхто не помітив. Мені про це розповів її викладач, а на моє питання Настя з чарівною посмішкою відповіла «все добре».

студентки ХНУМу – Анастасія Шнирьова (гітара), Ольга Доценко (фортепіано).

Перше місце з Анастасією Шнирьовою розділив студент І курсу Львівської Національної Музичної Академії імені М. В. Лисенка Станіслав Синиця. Це було дуже інтелектуальне і водночас темпераментне (особливо «Великої увертюри» М. Джуліані) виконання конкурсної програми, яке свідчило про високий рівень професійної підготовки і перспектив подальшого розвитку. Станіслав признався, що був просто приголомшений майстерністю Анастасії Шнирьової і пообіцяв обов’язково приїхати наступного року. У тому, що конкурс буде мати продовження, Станіслав не сумнівається: «Такий конкурс має існувати, і я обов’язково приїду і друзів привезу, бо тут дуже цікаво. І приймають добре!».

Станіслав Синиця, студент Львівської Національної Музичної Академії імені М. В. Лисенка

В молодшій групі перше місце було одне. І його без сумнівів присудили львів’янину – студенту ІV курсу Львівського державного музичного училища імені С. Людкевича Артему Позднякову. Найбільше публіка була водночас зворушена і приголомшена власним твором гітариста - «Прірва». Молодий композитор несподівано здивував трагічним світоглядом. Його твір з апокаліптичними настроями прозвучав як звинувачення світу дорослих людей. Прірва, темрява - і йти нікуди. Але у самому кінці твору ніби замерехтіло світло – все ж вихід є! «Такий юний, і так глибоко відчуває трагедійну сторону життя», - говорили у публіці. Не дивно! Мешканець Станиці Луганської... 2 червня 2014 р. цій території було нанесено ракетно-бомбовий удар, в результаті якого загинуло дев`ятеро людей. Невдовзі після трагедії Артем вступає до музичного училища у Львові – якомога далі від військових дій. Вступати до консерваторії Артема запрошували у Прагу. Але він вирішив - до Харкова, до Доценка...

Наймолодший учасник конкурсу 15-річний Марк Дем’янченко – учень Школи педагогічної практики при ХНУМі. Марк отримав диплом IV ступеню – і це його перемога. Хлопець непростої долі, має проблеми зі здоров’ям, але саме музика надає йому сили вистояти, перемогти і всебічно розвиватися. У цьому допомогає його молодий вчитель Павло Васильківський , який подвійно приймав участь у конкурсі – і як педагог, і як учасник конкурсу (посів ІІІ місце).
***
Творча атмосфера конкурсу запам’ятається багатьом і надовго. Конкурс надав поштовх для власного розвитку кожному із учасників, а слухачам – естетичне задоволення та духовне зростання. Серед слухачів були учні дитячих музичних шкіл, які виразили бажання обов’язково прийняти участь у конкурсі у наступні роки - як підростуть...
Зростання – конкурсу, учасникам і вчителям!

Тетяна Казакова
Фото – Марина Дербас

21 жовтня. Концерт класу Т. Б. Вєркіної
Особистим прикладом: Організувати і фестиваль, і концерт свого класу

21 жовтня в Великій залі ХНУМ імені Котляревського, відбувся концерт класу ректора ХНУМ імені Котляревського, народної артистки України, кандидата мистецтвознавства, Почесного громадянина м. Харкова Тетяни Борисівни Вєркіної. Студенти та аспіранти продемонстрували виключно високий рівень виконавської майстерності, виявивши і свою індивідуальність, і належність до «школи» Т. Б. Вєркіної
«Якщо людина талановита, вона талановита у всьому» - ці слова якнайкраще характеризують багатовимірність діяльності ректора ХНУМ імені Котляревського, народної артистки України Тетяни Борисівни Вєркіної. Обійнявши керівну посаду в 2003 році, вона змогла в короткий проміжок часу відродити в ХНУМ після занепаду в 90-х ті традиції та той рівень професійності, що складали славу цього закладу до того. Окрім того, Тетяна Борисівна є ініціатором та незмінним художнім керівником Міжнародного фестивалю «Харківські Асамблеї», що кожної осені стає визначною подією українського музичного життя. Вже ці два напрями потребують значних зусиль та можуть поглинути людину «з головою». Всупереч цьому, ректор ХНУМ не дозволяє адміністративній роботі стати на заваді безпосередньому спілкуванню з музикою, викладанню своїм студентам-піаністам - бо усвідомлює колосальну важливість передачі традиції музичного виконавства. А про інтенсивність цієї грані творчої діяльності Тетяни Борисівни свідчать її студенти, що виступили з концертом в Великій залі ХНУМ 21 жовтня.

Концерти її класу неодмінно привертають до себе увагу публіки - бо всі знають, що такі виступи завжди вирізняються надзвичайно високою якістю виконання. Але цього разу концерт не лише виявив професійну майстерність кожного з учасників, але і наочно дав зрозуміти, що таке «виконавська школа». Професор ХНУМ Аділя Абдуллівна Мізітова слушно зауважила, що попри відмінності творчих індивідуальностей кожного зі студентів та їх звуку, кожен номер програми не залишав сумнівів, що грає студент Тетяни Борисівни. У всіх, хто виходив на сцену - від першокурсника і до аспірантів - була чутна спільна манера гри. Вона полягала в особливому ставленні до музики - як до мистецтва, що потребує максимальної концентрації емоційних та інтелектуальних зусиль. Виконавцям вдалося одночасно і охопити твори «в цілому», і приділити увагу кожній з деталей, виписаних композитором. Таке вимогливе ставлення до відтворення кожного елементу тексту, активність звукової уяви виконавця, робота його внутрішнього слуху - стали «візитною карткою» класу Тетяни Борисівни. Ці риси є складовими явища, що ректор ХНУМ висвітлює в своїй науковій діяльності - «актуальне фортепіанне інтонування». За мірою, в якій цей метод допомагає адекватно і в той же час своєрідно відтворити художній образ, його можна порівняти зі славнозвісним «принципом перевтілення» - засадою школи К. Станіславського. Тому до бурхливих оплесків та вигуків «Браво!», якими публіка винагороджувала кожного з виконавців, було б слушно додати ще один: «Вірю!» - настільки майстерно піаністи «вживалися» в кожен твір.

Але між виступами різних студентів були відмінності, зумовлені двома причинами. По-перше, кожен з них має свою неповторну художню свідомість, індивідуальний темперамент та власне уявлення про бажане звучання твору. І, знаючи повагу Тетяни Борисівни до особистості як такої, не доводиться дивуватися тому, що кожен з піаністів грав по-своєму, хоча й виявляючи риси «школи» свого викладача. В цьому сенсі концерт був напрочуд гармонійним - якщо під гармонією розуміти «єдність у різноманітті». Другою відмінністю між учасниками концерту став їх вік, отже - і термін навчання в класі ректора ХНУМ. Це надавало слухачам надзвичайно цікаву можливість: відстежити, як саме відбувається зростання професійної майстерності студентів, та як вони все ширше осягають можливості, що їх надає свідоме застосування фортепіанного інтонування. Тому на сцені немов би викривився хід часу, і протягом кількох годин проминуло десятиріччя, що відділяє студента-першокурсника від аспіранта.

Саме ця ідея «проростання» спільних рис виконавської школи й стала першим принципом побудови програму концерту класу Тетяни Борисівни: від наймолодших студентів до найстарших. Разом із тим, в кожному з двох відділень концерту спостерігалася тенденція до руху від творів більш історично віддалених композиторів до більш пізніх (хоча за найкращими традиціями харківської виконавської школи, програму було складено з творів доби романтизму). «Протиріччя», що виникали від неспівпадіння цих двох ліній, зробили хід подій ще цікавішим, бо внесли певний елемент непередбачуваності (наприклад, аспірант Олексій Волик виступив між двома третьокурсниками - Петром Янчуком та Сергієм Казанцевим, бо всі троє виконували твори Ф. Шопена). З великим хистом ходом подій «керувала» ведуча концерту, кандидат мистецтвознавства Катерина Підпорінова, органічно поєднуючи номери в єдине ціле.

Музика польського композитора почала концерт, вона ж склала основу його першого відділення, в якому переважали твори, сповнені ліричності та самоспоглядання. Першим виступив Владислав Хайрутдінов, запропонувавши до уваги аудиторії Баркаролу Ф. Шопена. В інтерпретації цього твору піаніст підкреслив його жанрові витоки, майстерно відтворивши плескіт хвиль та вільну пісню, що розлітається над ними. Технічна досконалість цього виступу стала загальною рисою всього концерту: кожен зі студентів Тетяни Борисівни надзвичайно відповідально поставився до підготовки до виступу. Концерт продовжив Петро Янчук - Першою Баладою Ф. Шопена. Не вступаючи в протиріччя з трагічною концепцією твору, йому вдалося повною мірою виявити й іншу його грань - безпосередньо-радісного сприйняття життя. І саме це зіткнення полярних станів і зумовило особливу драматичність цього прочитання загальновідомого шедевру. «Блок» музики Ф. Шопена завершили два його Скерцо: Друге та Третє. Саме Друге Скерцо і виконав Олексій Волик, чим порушив традиційну «вікову» побудову програми. В його інтерпретації Скерцо вийшло і рішучим, і ліричним та сповненим делікатності, що було досить несподівано для знайомих з виконавським стилем Олексія Волика, схильного до більшої монументальності. Безсумнівно, така здатність до перевтілення в залежності від твору є однією з рис зрілої виконавської майстерності. Останній шопенівський твір концерту - Скерцо №3 - виконав Сергій Казанцев. Він вдало скористався чергуванням контрастних за емоційним станом розділів твору, максимально рельєфно виявивши сутність кожного з них: драматичної першої частини та просвітленого хоралу другої. А сповнене відчаю прочитання Коди твору «резонувало» з художнім світосприйняттям піаніста. Наприкінці першого відділення пролунала музика Й. Брамса: три п’єси з його ор. 118 на розсуд публіки виніс Дмитро Старцев. І знову особливості стилю композитора органічно поєдналися з характерними рисами виконавського стилю піаніста. Тому Три п’єси пролунали водночас і зосереджено, зі спланованою драматургією та майстерним «виводом» поліфонічних ліній; і з безпосереднім виявом емоцій, надзвичайною теплістю та щирістю.

Друге відділення концерту відкрила музика Франца Шуберта: два Експромти з ор. 90 виконав Павло Гмирін. З основною задачею, що постає перед виконавцем кількох романтичних мініатюр - розкрити неповторний звуковий світ кожної з них - Павло Гмирін впорався як справжній майстер. Більш пожвавлений Другий Експромт та більш наспівний Третій водночас і відрізнялися один від одного, і не сприймалися як випадково поставлені поруч твори, бо були поєднані тонкою зворушливістю їх інтерпретації. Абсолютно іншу грань творчого спадку Ф. Шуберта висвітив Денис Кашуба, звернувшись до славнозвісної Фантазії «Блукач» («Wanderer»). Її віртуозна екстравертність, що якнайкраще відповідала темпераменту піаніста, зумовила значну контрастність цього номеру до Експромтів, що йому передували. Денис Кашуба відтворив грандіозність замислу цієї 4-частинної Фантазії, водночас різноманітністю звучання її розділів утримуючи напружену увагу слухачів протягом всього надзвичайно великого за масштабами твору. З Фантазії Шуберта почався «віртуозний» фінал концерту - після неї пролунали три Трансцендентні етюди Ференца Ліста (№№10-12), у виконанні Максима Шадька. Такий вибір програми дозволив піаністові і продемонструвати віртуозність володіння інструментом, і виявити себе «з різних сторін», втіливши несхожі, а часом протилежні образи кожного з трьох Етюдів: підкреслену романтичність і емоційність в №10, «звукопис» з натяками на імпресіоністичність в №11 («Вечірні гармонії») та трагічну спустошеність в №12 («Заметіль»). Кульмінацією концерту, абсолютним втіленням ідей зростання віртуозності та статусу виконавців став виступ фортепіанного ансамблю Олега Копелюка та Ігора Седюка. Вони вразили слухачів Фантазією Грега Андерсона на теми опери Ж. Бізе «Кармен». Попри те, що цим твором дует завершував свій концерт кілька днів тому, аудиторія була приголомшена його нечуваною технічною складністю. Разом з тим, в жодному моменті звучання не створювалося враження «порожньої віртуозності» - бо кожну ноту було зіграно усвідомлено, проінтоновано, і кожен звук ставав носієм колосального енергетичного заряду.

Після цього, за давньою традицією, під бурхливі оплески всі учасники концерту вийшли на сцену, до них долучилася Тетяна Борисівна, і щиро подякувала глядачів. Так цей день і запам’ятався всім, хто був в залі - як день вияву яркої обдарованості, наснаги, працездатності та взаємоввічливості ректора ХНУМ Тетяни Борисівни Вєркіної та студентів її класу.

Олександр Лисичка

20 жовтня. Концерт до 110-річчя із дня народження Дмитра Клебанова
Голос, що чутно крізь час…

Концерт, що відбувся 20 жовтня у стінах ХНУМ, є проектом заслуженої артистки України Світлани Клебанової, а його учасниками стали лауреати міжнародних конкурсів - студенти, асистенти-стажисти та випускники нашого університету.
Всі твори, що прозвучали на ньому, належать перу одного автора - Дмитра Львовича Клебанова. Тож у слухачів була можливість пізнати унікальний внутрішній світ цієї творчої особистості, почути його власний голос через неповторну палітру виразних музичних інтонацій, навіть коли самого автора вже давно з нами немає.

Відкрив концерт Струнний квартет № 4 у виконанні Інни Успенської, Олександра Безкоровайного, Маргарити Соляник та Артема Литовченка (прозвучали I, II й IV частини). Цей твір має присвяту - «Пам’яті М. Леонтовича». Тож музичний епіграф квартету - відомий на весь світ «Щедрик» - це не просто звертання композитора до фольклорного джерела, а особиста данина одного художника іншому. Ще одна цитата Леонтовича прозвучала у другій частині, де була використана його обробка народної пісні «Козака несуть». Це надало повільній частині циклу нового звучання, а імітація гри коліщатої ліри у каденційному епізоді була одним з найпроникливіших моментів всього концерту. Фінальна частина квартету стала яскравим завершенням виступу ансамблю, органічність та єдність якого свідчить про високий професіоналізм музикантів.

Успенська, О. Безкоровайний, М. Соляник, А. Литовченко

Далі слухачам було запропоновано поринути у світ камерно-вокальної музики Дмитра Клебанова. Були представлені чотири вокальні цикли. Чотири такі несхожі між собою поети: Тарас Шевченко, Генріх Гейне, Ліна Костенко та Іван Крилов; чотири різних та самобутніх вокаліста: Олександра Кузьміна, В’ячеслав Яковець, Анна Помпеєва та Марія Вінцерська, - дали слухачеві пережити чотири абсолютно різні історії.

Так, цикл пісень на вірші Т. Шевченка, виконаний О. Кузьміною (партія фортепіано - Дмитро Тренічев), вразив напруженням емоцій та драматизмом. Всім нам відома поезія Шевченка у поєднанні з музикою Д. Клебанова звучала ще проникливіше, ще більше чіпляючи за душу та не залишаючи байдужим жодного з присутніх. Виконання вокалістки, що володіє хвилюючим, оксамитовим мецо-сопрано, полонило глибиною прочитання найтонших нюансів музичного й словесного текстів.

Олександра Кузьміна, Дмитро Тренічев

Поезія Г. Гейне, що свого часу вже причаровувала таких геніальних композиторів, як Ф. Шуберт і Р. Шуман, стала основою і вокального циклу Д. Клебанова. У виконанні В. Яковця (партія фортепіано - Максим Шадько) ми почули відверту та ніжну сповідь закоханого чоловіка. Чорна скорбота, політна мрійливість або ж промениста радість у звучанні його глибокого баритону передавали всю щирість почуття ліричного героя.

В. Яковець, М. Шадько

Одночасно і протилежний і тотожний - світ любовних переживань жінки Д. Клебанов втілив у вокальному циклі на вірші Л. Костенко. Композитор в цьому творі зміг відобразити багату палітру душевних переживань жінки, в музиці відчувається уважне ставлення до поетичного слова нашої геніальної сучасниці. Не буде перебільшенням сказати, що за кожною інтонацією Анни Помпєєвої (сопрано), за кожним її словом, навіть жестом, публіка слідкувала із затамованим подихом. Вишуканість та витонченість - такими словами хотілося б охарактеризувати її виконання. А партія фортепіано (Д. Тренічев) була активно приймала участь у відображенні найтонших психологічних нюансів.

Анна Помпєєва, Дмитро Тренічев

Виступи Марії Вінцерської (сопрано) завжди відрізняються артистизмом та багатством різнопланових емоцій. Не виключенням стало і її виконання циклу на чотири байки І. Крилова (партія фортепіано - Дмитро Старцев). Кардинально відрізняючись за образною сферою від тих трьох, що попередньо пролунали на концерті, цей твір показав іншу сторону особистості Д. Клебанова - вміння подивитися на світ з усмішкою та не без іронії. Цей номер став органічним та яскравим завершенням програми вечора.

Марія Вінцерьска, Дмитро Старцев

Відвертий діалог між митцем і слухачем на вічні теми відбувся, завдяки високохудожньому виконанню учасників концерту думки й почуття Д. Клебанова знову торкалися душ і думок інших людей, людей із сьогодення.

Доцент кафедри сольного співу, творчий керівник проекту Світлана Клебанова разом з виконавцями

Ангеліна Мамона, студентка IV курсу
Фото - Олександр Кусков

20 жовтня. Вистава «Пер-Гінт» Сніжани Гукасян-Коробейнікової за Г. Ібсеном

Цієї п’ятниці IV курс кафедри майстерності актора та режисури театру анімації представили виставу «Пер Гінт» у постановці Сніжани Гукасян-Коробейнікової.

Драматична поема Генріка Ібсена у сценічній версії навчального театру «Аніма» зазнала суттєвої обробки, але не втратила ідеї, закладеної автором: показати у сконцентрованому вигляді усі негативні якості типового представника сучасного суспільства. Щоб наблизити до глядача історію з середини ХІХ сторіччя та згорнути епічне полотно життя головного героя, виконавці змістили акценти в сюжеті. У виставі моральна деградація амбітного сільського юнака Пера Гінта (Олексій Петриченко) відтворювалась не стільки через його неперебірливість у джерелах заробітку - рабовласництво та продаж зброї, скільки через жінок, які супроводжували його впродовж життя. Так, щоб підкреслити жадібність й надмірну пристрасність героя, окремі жіночі образи були поділені між двома акторками: наприклад роль Сольвейг одночасно виконували Марія Іванова та Марина Макогоненко. Цілісними були лише образи матері Озе (Любов Іщенко), та Зеленої Жінки (Аліна Богданович), які втілювали собою абсолютне добро і зло: адже якщо матір намагалась вибити ложкою з голови сина розбещуючу думку: «Я цісар!», то Зелена пробувала взяти над ним гору за рахунок його хтивості.

Власне бажання всього і одразу, протистояння цьому і водночас оточуючому середовищу, яке часто спонукає до пристосуванства, також знайшли своє відображення у постановці: часто Гінт опинявся в оточенні односільчан, нежиті і навіть власних думок, які обступали його щільним колом, що поступово стискалося, остаточно подавляючи його волю до супротиву.

Загалом у виставі домінувало пластичне рішення, через яке виконавці навіть намагались окреслити місце дії, адже було відсутнім декораційне тло. Та не зважаючи на це, акторам вдалося повністю охопити сценічний простір: впевнено і злагоджено, під нагнітаючий ритм барабану і бубону, вони творили атмосферу хаотичного життя, у якому часом важко дати відповідь на питання: «Чи я був собою?..»

Галина Шамаріна
Фото - Аліна Богданович, Галина Шамаріна

19 жовтня. Концерт симфонічного оркестру ХНУМ під керівництвом Кристофера Гейфорда

Фестиваль «Харківські Асамблеї» надає харків’янам змогу насолодитися не лише виконанням музики студентами та викладачами ХНУМ імені І. П. Котляревського, але відвідати «ексклюзивні» концерти - за участю іноземних музикантів. Однією з таких подій став концерт симфонічного оркестру ХНУМ під керівництвом Крістофера Гейфорда (Велика Британія), що відбувся 19 жовтня в Великій залі ХНУМ. Проте концерт був цікавим не лише через участь в ньому диригента з Великобританії - програма вечора цілком відповідала непересічності особистості гостя. Серед виконуваних творів були як композиції, добре відомі слухачу, як то Другий фортепіанний концерт С. В. Рахманінова, так і мало знайомі харківській публіці - увертюри Е. Елгара «На Півдні (Алассіо)» та А. Дворжака (цикл «Природа, Життя, Любов»).

Крістофер Гейфорд із симфонічним оркестром ХНУМ ім. Котляревського

Першим твором, що пролунав, була саме концертна увертюра Е. Елгара «На Півдні (Алассіо)». В своєму досить розгорнутому, але цікавому і невимушеному вступному слові ведуча Ольга Губко окреслила портрет композитора, на жаль, майже невідомого в Україні, та ознайомила аудиторію з історією створення цієї увертюри. Її зміст та характер зумовлюється програмною назвою, бо Алассіо - це курортне містечко в Італії, де Елгар відпочивав в 1903-1904 роках. Проте в музиці зображено не лише радість, тепло та світло Італії, але ще й героїчне минуле. Окрім того, таке коло образів відповідало вподобанням близького друга композитора, мецената, Лео Шустера, якому присвячена увертюра. І виконання цього твору відтворило вказані грані його змісту. Хоча характеру звучання дещо бракувало легкості та відчуття польоту (бо через значну технічну складність партій диригент обрав дещо стриманіший темп), це не завадило створенню яскравого звукового полотна. Визначення «концертна» увертюра отримала через те, що вона містить надзвичайно багато солюючих моментів, і майже кожен з оркестрантів мав можливість стати солістом, хоча б і на одну мить. А для слухача це означає непередбачуваність подій, шо змушує уважно сприймати всі «цікавинки» твору. Але несподіваними моментами стали ще й два епізоди в творі. Перший з них пов’язаний (за словами самого композитора) з враженням від споглядання давніх руїн та відтворенням величі Давнього Риму (несподіваним він став тому, що ведуча лише мимохідь зазначила, що «Елгар надихнувся природою та історією»). Могутня героїчна тема в виконанні оркестру з дисонантними нашаруваннями різних груп інструментів яскраво відтворила військові баталії минулого. Після вияву такої потужної енергетики ще більшим контрастом став ліричний епізод. В ньому на тлі скрипок та арфи пролунала проста, але надзвичайно прекрасна мелодія солюючого альта, що занурила кожного в залі в стан спокійного самоспоглядання. Взагалі, оркестру вдалося передати ці «стани зависання» і в інших моментах твору. А завершився твір «символом» Елгара - Кодою з ремаркою «Nobilmente» (благородно, гідно), де диригентові й оркестрантам вдалося досягти майже катарсичного звучання. Дуже цікаво було спостерігати за Крістофером Гейфордом, що «витягував» звук з оркестру (саме цю пораду в такому формулюванні він давав молодим диригентам на своєму майстер-класі). Оркестр виявив свій високий професійний рівень: особливо гарне враження справила гра групи мідних духових, чиї партії були чи не найскладнішими, і вони змогли створити гарний баланс звучання.

Цілком природньо, що після такого збудження духовних сил пролунала музика Рахманінова - не менш енергетична, але спрямована не назовні, а всередину душі. В Другому фортепіанному концерті розвиток подій був надзвичайно «важким» - напруженим, і кожна подія немов здобувалася важкими зусиллями. Виконання цього твору Марією Бондаренко немов би поставило під сумнів жанрове означення «концерт», бо в ньому абсолютно не було віртуозності заради віртуозності, показовості і надмірності темпів - рис, що найкраще відповідає рисам цього жанру. Замість цього солістка обрала сповідальний тон висловлювання, щиро виражаючи свої почуття та переживання - вона була не «над процесом», а знаходилася в ньому. Така безпосередність і глибинна увага до кожної деталі тексту іноді змушували забути, що є Марія Бондаренко і Крістіан Гейфорд, бо була лише музика Рахманінова, і нічого зайвого, ніякого «волюнтаризму». Проте це зовсім не означає розчинення індивідуальності виконавців. Наприклад, характерними рисами гри Марії Бондаренко стали бездоганне інтонування довгих ліній та «прослуханість» фактури - було виразно чутно кожну ноту. Занурення в себе, що панувало майже в усьому концерті, іноді все ж відходило вбік в епізодах, де солістка демонструвала майстерне володіння технікою - в блискучих пасажах першої частини, швидких розділах другої, особливо в середині Фіналу, та в фугато, де навіть оркестр не встигав за енергійним прискоренням піаністки.

Крістофер Гейфорд також виявив глибоке осягнення музики Рахманінова - оркестрові під його керівництвом аж ніяк не бракувало широти думки, відкритості емоцій та яскравості контрастів. Особливо вдалим був миттєвий перехід від життєствердної та ідилічної лірики другої частини до скерцозного тонусу Фіналу. Наприкінці виконання Концерту і оркестр, і Марія Бондаренко без слів, але недвозначно ствердили вічну істину, що немає нічого кращого за життя, сповнене любові та натхнення.

Крістофер Гейфорд та Марія Бондаренко після виконання 2 Концерту Рахманінова

Завершив програму концерту триптих концертних увертюр А. Дворжака «Природа, Життя, Любов». Після оголошення року створення цього циклу - 1892 - стало зрозумілим, що об’єднує всю програму концерту: всі твори, що звучали того вечора, були написані у короткий відрізок в 12 років (1892-1904). І знову Ольга Губко виявила свою майстерність ведучої - вона дуже чітко пояснила, чому навколо назви виникає така плутанина. Справа виявилася в тому, що кожна з увертюр має свою окрему назву - «На природі», «Карнавал» та «Отелло». Проте всі вони об’єднуються єдиною темою Природи. І навіть в другій та третій увертюрах, де вона втрачає своє значення головної теми, радісний мотив Природи відтіняє собою жагу до розваг та людські пристрасті. В кожній з частин цього триптиху були присутні звукозображальні моменти: наприклад, мерехтіння скрипок в «На природі» надзвичайно вдало та переконливо втілило шурхотіння листя в гаю, а чаруюче звучання арфи в «Карнавалі» немов би уособило перший ранковий промінь Сонця, що своїм світлом завершує карнавал, що тривав усю ніч. Напевно, найменш зрозумілою була назва останньої увертюри, «Отелло». Звісно, вона відрізнялася від перших двох більшою драматичністю, напруженістю та акцентом на особистих почуттях, але виконання студентами цієї музики не справило враження відтворення шекспірівської трагедії (як, скажімо, в «Гамлеті» Ф. Ліста). Можливо, у версії подій А. Дворжака Яго не став рушійною силою трагедії (під впливом радісної теми Природи), а можливо, справедливим було зауваження ведучої, що ці три увертюри не є програмними, і назви не керують музичним процесом. У виконанні цього циклу увертюр симфонічним оркестром ХНУМ увагу до себе привернули два моменти: по-перше, ці твори Дворжака дуже «доступні» для сприйняття, мають бути зрозумілими й непідготованому слухачеві; а по-друге - саме цикл увертюр вийшов найбільш вдало.

Спільні зусилля Крістофера Гейфорда, Марії Бондаренко та симфонічного оркестру ХНУМ було дуже високо оцінено глядачами. Вигуками «браво», викликами на поклони та шквалом оплесків публіка віддячила за знайомство з новою музикою та за високопрофесійне виконання вже відомої.

Олександр Лисичка
Фото - Людмила Казакова

Інтерв'ю з К. Гейфордом.

18 жовтня. Концерт народного оркестру «Мамай» Полтавської філармонії

Український народний оркестр «Мамай» Полтавської обласної філармонії під проводом заслуженого працівника культури України Миколи Жорнового 18 жовтня був з концертом у Харкові. Артисти вітали своїх колег – Харківський національний університет мистецтв імені І. П. Котляревського із 100-літнім ювілеєм з дня утворення. Цей навчальний заклад у свій час закінчили Олена Шевченко, Вікторія Бовтік, Тетяна Чугуєвець, Алла Чепець, Лідія Кретова, Світлана Тищик, Світлана Дмітрієва які, сьогодні, успішно працюють у Полтавській філармонії.

          У великій залі Харківського університету мистецтв зібралися видатні митці сучасності, композитори та педагоги: Борис Міхєєв, Анатолій Гайденко, Юрій Алжнєв, Володимир Назаренко, Ігор Снєдков, народний артист України Володимир Птушкін, Наталія Костенко, Яна Данилюк. Ювілярів щиро і тепло привітав директор Полтавської обласної філармонії Олег Тищик (до-речі, теж випускник цього навчального закладу), подарувавши полтавський рушник з вишитим на ньому древом життя та добірку книг про філармонію та полтавський край. Навзаєм, випускники-полтавці отримали від ректора університету, народної артистки України, заслуженого діяча мистецтв, професора, кандидата мистецтвознавства Тетяни Вєркіної пам’ятні сувеніри та ювілейні значки.

          Оркестр розпочав свій виступ «Слобожанською увертюрою» Миколи Стецюна, який своє професійне життя поєднав з університетом та першою столицею України. Після того, як прозвучав ще один твір цього сучасного композитора «Калинонька», глядачі емоційно і з величезним задоволенням зустріли твори Віктора Дяченка, Володимира Матвійчука, Георгія Агратіни, Євгена Тростянського. Високий професіоналізм артистів, віртуозність солістів Сергія Прокопишина (флейта), Юрія Михайловського (баян) та лауреата міжнародних конкурсів Сергія Костогриза (балалайка) підкорили харківську публіку.

Сергій Костогриз (балалайка) разом з оркестром Полтавської філармонії

Справжній фурор викликав виступ провідного майстра сцени Полтавської обласної філармонії Олени Шевченко (сопрано). Надзвичайна майстерність виконання творів корифеїв української музики Миколи Лисенка та Анатолія Кос-Анатольського викликала у глядачів непідробний шквал емоцій. Також, Олена Шевченко порадувала ювілярів неперевершеним виконанням шедеврів світової класики: Болеро Єлени з опери Джузеппе Верді «Сицилійська вечірня, та «Іспанське болеро» Вінченцо ді Кьяри. Ці твори дуже органічно вписалися в, умовно, друге відділення концерту, де український народний оркестр виконував відомі популярні композиції Пако де Луна, Геронімо Хіменеса, Консуели Веласкес, Миколи Некрасова, Віктора Грідіна, Віктора Власова.

Засновник цього колективу, художній керівник і диригент Микола Жорновий з натхненням і відповідальністю підійшов до вибору творів. Концерт був різноплановим і пройшов на одному диханні. Його шарм і надзвичайна енергетика, високопрофесійне володіння диригентською технікою, самобутнє прочитання виконуваних творів вилилися у довготривалі оплески на честь диригента.

Режисером-постановником, автором сценарію та ведучою концерту була художній керівник філармонії Світлана Кравченко, створивши на сценічному майданчику творчу, доброзичливу, відкриту до спілкування атмосферу. Вдячні глядачі, по закінченню концерту,   артистів ще довго не відпускали: дякували, фотографувалися, обмінювалися телефонами, домовлялися про нові плани і подальшу творчу співпрацю.

Валентина Світланова
Фото – Марина Дербас

17 жовтня. Концерт фортепіанного дуету: Олег Копелюк, Ігор Седюк

Фортепианный дуэт Олега Копелюка и Игоря Седюка (творческий руководитель — народная артистка Украины, профессор Татьяна Борисовна Веркина) уже стал одной из ярких эмблем нашего университета. Дуэт сложился весьма давно, и ведёт невероятно активную творческую жизнь, давая обычно не менее 2-х концертов в год и активно участвуя в конкурсах. Так, только в 2017 году исполнители одержали две крупных победы: стали лауреатами ХХ Международного конкурса фортепианных дуэтов им. Шуберта в г. Есеник (Чехия), и стипендиатами XXV Международного мастер-класса под патронатом Е. Кисина (Сде-Бокер, Израиль). Но не только их заграничные триумфы достойны упоминания: выступления только в Фестивале «Харьковские Ассамблеи» делают их подлинными героями. Так, на Открытии они исполнили Концерт Ф. Пуленка для двух фортепиано с оркестром, выступили в концерте стипендиатов Ротари-клубов Харькова, Игорь Седюк превосходно аккомпанировал Евгению Лившицу (виолончель, Германия) и выступил концерте студентов-вокалистов класса Игоря Присталова. Олег Копелюк принял участие в концерте преподавателей ХМУ имени Б. Лятошинского, запланировано их совместное выступление в концерте класса Т. Б. Веркиной и на закрытии фестиваля… Можно было бы ожидать, что программа их ансамблевого концерта окажется повторением репертуара прошлых лет (ведь есть же предел человеческим возможностям), однако исполнители представили фактически новую программу.

Игорь Седюк, Олег Копелюк

Один из всего двух номеров, звучавших в исполнении дуэта ранее - Фантазия f-moll Ф. Шуберта, открывшая концерт. Уже с первых тактов пианисты проявили мастерство владения «тягучим» звуком. Предельно ярко прозвучали контрасты настроений: они варьировались от исполненного почти что листовским пафосом отчаяния и театральной пафосности до баховской сдержанности. Где это требовалось, ансамблисты воплотили образы беззаботной светлой лирики, в другом случае их игра приближалась к театральности оперной увертюры, а мгновенные переходы от хрустальных звучностей к неумолимой решительности говорили: И. Седюк и О. Копелюк постигли все грани и фантазии, и Фантазии Шуберта. Более того, возвращение исходной темы после долгого развития, повторенное абсолютно точно так же, как и в начале, вызывало немой вопрос: а было ли это всё, или это только игра воображения? Но подъём духа, драматизм и ясность финальной фуги доказали - длительное развитие не прошло бесследно.

Идея «психологической музыки» продолжилась и в Сонате Пуленка для двух фортепиано (также уже исполнявшейся ранее). В Первой части при частой смене тонуса звучания исполнители подчеркнули интроспективность этого сочинения. В этой сонате было показано два «знака» высочайшего профессионализма: медленная побочная тема, в которой почти что «нечего играть», не была статичной, а вела за собою воображение слушателей. А второй «знак» - несмотря на то, что физически пианистов отделяло весьма большое расстояние, оно не могло помешать им не только играть, но и мыслить и чувствовать вместе. Во Второй части И. Седюк и О. Копелюк продемонстрировали её контрастность к первой - прежде всего, безукоризненно точным staccato. Исполнители представили даже лирические моменты как возбуждённые, а единственный «островок спокойствия», медленный фрагмент, воспринимался как уход в себя от внешнего мира. Однако вновь появившаяся ещё более активная пульсация подтвердила, что исполнители трактуют этот образ как тему не просто беспокойства, но угрожающего зла. Наиболее романтичной была Третья часть сонаты, где пианисты безупречно мягко передавали друг другу сдержанную и печальную мелодию, словно делясь друг с другом своими размышлениями. И после мгновенного переключения в Финале сонаты пианисты воссоздали неумолимый поток ритмической энергии. Этот беспокойный бег времени остановился лишь на миг - когда появилась побочная тема первой части, явно понимаемая ансамблистами как образ давно прошедшего прекрасного времени. Но затем она была отвергнута и сметена более «злыми» образами - и трактовка сочинениями исполнителями оказалась явно трагической.

Второе отделение открылось Прелюдией и фугой gis-moll С. И. Танеева, весьма редко играемым циклом. Уже в Прелюдии дуэт создал непрерывное плетение элегических интонаций - плетение, то невесомое, как паутина, то вязкое, как свежий мёд. Эмоциональный диапазон был очень широк - выход на кульминацию стал ярчайшей вспышкой искреннего переживания. В оживлённой Фуге И. Седюк и О. Копелюк неотступно придерживались её ритмического «стержня», при этом выбрав несколько смягчённое звучание - показав таким образом тонкий баланс между ratio и чувством. Но это никак не помешало очень ясной «подаче» полифонической формы: исполнители пристально следили за тем, чтобы все имитационные ухищрения были ясно слышимы. Как ни парадоксально, наиболее ярким моментом исполнения была… тишина - резкий обрыв на волне нарастания звука, казалось, заставил сердца всех слушателей пропустить удар. Но ансамбль смог очень органично встроить это в концепцию своего исполнения, продолжив развитие в новом качестве.

Небольшой блок русской музыки продолжило Концертино для двух фортепиано Д. Шостаковича. Уже во вступлении был показан колоссальный контраст - мощного, грозного императива и тихой мольбы. Мастерство пианистов здесь проявилось в том, что в достаточно протяжённом вступлении они смогли держать слушателей в напряжённом ожидании развязки. И она наступила - но не в виде драмы, а в ярком танце, испанский колорит которого блестяще подчеркнули исполнители. Многочисленные юмористические эпизоды дали ансамблю возможность показать мастерство мгновенного переключения, а поразительно точное воссоздание свиста флейт и рокота контрабасов стало лишним подтверждением, что рояль (тем более, два) под руками опытных пианистов превращаются в оркестр. Были показаны и разные типы интонирования - так, тема страстного танца превратилась в спокойное лирическое высказывание. Финальное ускорение было настолько ярким, что заставляло вспомнить знаменитые ремарки Р. Шумана («очень быстро» - «быстро, как только можно» - «ещё быстрее»). Но, как и в большинстве номеров этого концерта, это сослужило прекрасную службу яркой, виртуозной, подлинно концертной подаче.

Затем И. Седюк и О. Копелюк щедро одарили публику: представив сразу две премьеры. Первой из них стали три номера из балетной сюиты С. Барбера «Сувениры» (первое в Украине в оригинальном варианте, для двух роялей). В каждом номеров ансамблисты продемонстрировали разное понимание танца. В «Па-де-де» была показана абсолютная лирическая согласованность и гармония, это был буквально что парный танец, пленивший зал пластичностью и тонкой меланхолией. В «Нерешительном танго» пианисты выстроили алгоритм нахождения «внутри» и «над» процессом - играя то непосредственно и чувственно, то несколько отстранённо, как пародию на растиражированность танго оркестрами США в XX ст. А в «Галопе» было явно ощутимо преобладание игрового начала и движения по кругу. Танцевальность в этом номере сказалась в удивительно пластичном интонировании прихотливо извивающейся главной темы.

Подлинной виртуозной кульминацией программы, её grand finale стала «Кармен-фантазия» для двух фортепиано Грега Андерсона. Начавшись спокойным воссозданием колорита Испании, она быстро превратилась в блестящий калейдоскоп тем Ж. Бизе. Но несказанно порадовало то, что даже в первом изложении каждая тема была представлена «с изюминкой», что очень точно прочувствовали И. Седюк и О. Копелюк. Благодаря этому каждый момент слушался с большим интересом. Затем виртуозность и скорость вращения «калейдоскопа» начала нарастать - вспышки головокружительно сложных пассажей сменялись фрагментами тем, а после умопомрачительных скачков и двух ярких аккордов зал ожидаемо взорвался аплодисментами. Но, как оказалось, это была ещё одна остроумная «уловка» композитора - следом прозвучал лирический раздел, в котором исполнители показали безупречное владение певучим звуком. Естественно, это было «затишьем перед бурей» - в Финале «взрывы» интонаций звучавших тем вспыхивали над пассажами, словно фейерверки на фоне звёздного неба. Было совершенно очевидно, что ансамблевое исполнение Фантазии, трудность которой можно сравнить со сложнейшими сольными произведениями Листа, стало ярчайшей демонстрацией фортепианного мастерства.

И хотя после «Кармен-фантазии», как и после других номеров, И. Седюк и О. Копелюк охотно выходили на поклоны «на бис», собственно музыкальный «бис» был лишь один - но какой! После такого «вызова» в будущее прозвучать мог лишь символ блестящего прошлого и настоящего этого дуэта, его «талисман» - Венгерский танец № 5 И. Брамса. Как и в каждом исполнении этого произведения, ансамблю удалось установить буквально что гипнотический контроль над публикой - все слушатели, от млада до велика, пристально следили за блистательной игрой и замираниями ритма, и в этом было что-то объединяющее всю аудиторию. Такое блестящее выступление О. Копелюка и И. Седюка стало подтверждением того, что музыканты продолжают расти, совершенствовать мастерство и радовать нас своим творчеством.

Александр Лисичка, музыковед
Фото - Марина Дербас

16 жовтня. «Розумниця» К. Орфа у постановці оперної студії ХНУМ

16 жовтня 2017 року у Харківському академічному театрі музичної комедії відбулася постановка оперної студії ХНУМ імені І. П. Котляревського опери К. Орфа «Розумниця». Всі виконавці - студенти та випускники університету мистецтв. Роль Короля виконував соліст ХНАТОБу імені М. Лисенка, соліст ХАТМК, лауреат міжнародних конкурсів - Володимир Козлов. У ролі Розумниці виступила студентка V курсу ХНУМ імені І. П. Котляревського, лауреат міжнародних конкурсів - Елла Петніченко. Диригент-постановник - народний артист України, професор А. В. Калабухін, диригент - І. Вербицька, режисер-постановник - О. Дугінов.

Король у виконанні В. Козлова

Ця постановка «Розумниці» К. Орфа не є першою для оперної студії, проте кожен раз майстри оперного мистецтва знаходять ключі до сердець глядачів, про що свідчать повна зала та бурхливі оплески по завершенню спектаклю. Вдалі режисерські знахідки, глибоке осмислення образів героїв сюжету співаками та керування музикою досвідченим диригентом, створюють справжнє свято музики, здатне подарувати тепло серцям глядачів.

Розумниця у виконанні Е. Петніченко

Окремо варто підкреслити гармонійність постановки. Глядач не помічає як швидко плине час, і затамувавши дихання, вірить у реальність казки, яка відбувається на сцені.

Ансамбль Володимира Козлова та Елли Петніченко настільки гармонійний та правдивий, що неможливо залишитися байдужим долі Розумниці та Короля, таких різних, але все ж з’єднаних незримою силою кохання.

Історія погонича мула, ослиці та трьох волоцюг смішить глядачів, та водночас змушує задуматися про паралелі казки зі справжнім життям.

Погонич мула та троє волоцюг

Розумниця допомагає погоничу мула

Міманс навряд чи можна назвати другорядними особами, адже кожен, хто був на сцені в цей вечір, завдяки вмілій акторській грі та зусиллям режисера, став важливою частиною постановки. Актори, як і всі учасники спектаклю, варті найвищих похвал.

Фінал опери: закохані разом

Олександр Кусков
Фото - Людмила Казакова

15 жовтня. Концерт камерної музики з творів Володимира Наливайка та заслуженого діяча мистецтв України Сергія Турнеєєва

История харьковской композиторской школы охватывает уже столетний период и объединяет три поколения композиторов - фундаторы школы (С. Богатырёв, В. Борисов, Д. Клебанов, В. Золотухин), их студенты - «вторая генерация» (В. Дробязгина, В. Птушкин, В. Мужчиль, В. Бибик, В. Наливайко, С. Турнеев), а также молодое поколение, которому еще предстоит завоевать свое место в истории.
Специально к фестивалю «Харьковские ассамблеи» кафедра композиции и инструментовки подготовила своеобразный квадриптих - 4 концерта. Первый концерт, прошедший 11 октября представил как сочинения, которые «на слуху» у харьковской публики, так и совершенно новые, давно забытые, и даже «премьерные». Вторая часть этого квадритиха - дневной концерт камерной музыкиС. Турнеева иВ. Наливайко.

Открыл концерт цикл «Пять рефлексий для кларнета соло» С. Турнеева. Опус был написан в 2007 году по заказу кларнетиста и дирижёра, преподавателя Брюссельской королевской консерватории Х. Швимберга. Им же и была осуществлена премьера цикла в Европе. В Украине его впервые исполнил студент ХНУИ, кларнетист В. Петрик. Каждая часть цикла имеет свой заголовок: «Настроение», «Вальс», «Песня», «Движение» и «Вариации» соответственно. Под ловкими пальцами Владислава Петрика кларнет то выводит мягкие и виртуозные пассажи, то заливается смехом, запевает лирическую песнь, то приглашает совместному танцу. Невзирая на то, что кларнет - одноголосный инструмент, Сергей Турнеев смог заставить его звучать и хором нескольких голосов, и словно разнохарактерные маски, а блестящее исполнение Владислава Петрика подчеркнуло тонкое чувство тембра, свойственное композитору.

В. Петрик исполняет 5 рефлексий С. Турнеева.

Вторым номером программы стали «Три романса» С. Турнеева на слова различных поэтов в исполнении Марии Винцерской (сопрано) и Петра Рудика (фортепиано): «Стремление любви» (текст Лидии Лазор), «Вона співа» (текст Бориса Гринченко) и «Чого являєшся мені» (текст Ивана Франко). Здесь стоит отметить, что мастерство художника определяется не только его умением сочинять технически сложную и тяжёлую по смыслу музыку, но также и тонко психологическую, лирическую, с чем превосходно справляется С. Турнеев. Первый романс звучал поистине искренно, как признание в любви молодых людей, познавших наивысшую тайну. Здесь и фортепиано, и солист-вокалист раскрыли чувственный мир героев, которые, не взирая на тёмные моменты жизненного пути, с личной верой проходят путь к светлому счастью. Второй романс, казалось бы, заставляет нас парить: вокалистка М. Винцерская тонко подчеркнула различие между русской и украинской фонетикой, выделила украинское слово с особым трепетом, наполнив его истинно украинским душевным тембром, а пианист П. Рудик раскрасил этот холст в нежные мажорные тона. Третий же романс поставил многоточие в непростой любовной истории, завершившись риторическим вопросами: что произошло с героями, по какой причине они более не вместе?

М. Винцерска и П. Рудик во время исполнения «Трех романсов» Турнеева.

Словно ворвавшийся в мирную тишину будничный день большого города, прозвучали 2-я и 3-я части из Сонаты для скрипки и фортепиано В. Наливайко. В исполнении Веры Литовченко (скрипка) и Людмилы Суздальцевой (фортепиано) яркие, с диссонансным оттенком краски сонаты ввернули нас в мир другого героя - бунтаря, противостоявшему целому миру. Бодрая, написанная «на злобу дня» музыка не раз снискала интерес как у молодых исполнителей, так и у более зрелых слушателей.

В. Литовченко и Л. Судальцева исполняют сонату для скрипки и фортепиано В. Наливайко

Линия камерной вокальной лирики была продолжена Вокальным циклом В. Наливайко на слова Федора Тютчева в пяти частях («Она сидела на полу», «В небе тают облака», «Вечер», «На возвратном пути» и «Ночное небо»). Несмотря на использование атональности, цикл звучал лирично и проникновенно. Исполнителями Марией Винцерской (сопрано), Александрой Кузьминой (меццо-сопрано) и Анатолием Тарабановым (фортепиано) была выстроена сложная драматургия цикла: диалог между легко парящим сопрано и томно-матовым меццо, подчёркнутый третьим тембром (фортепиано), которые объединяются в финальный части.

М. Винцерская, А. Кузьмина и А. Тарабанов исполняют вокальный цикл В. Наливайко.

Финальным номером программы, неким жизнеутверждающим кредо, выступил цикл из двух пьес «Белая музыка или Опыты над белыми клавишами». Каждая имеет посвящение: «В 4 часа утра»- дорогому учителю, «Токката» - любимому другу. Анатолий Тарабанов (фортепиано) быстро перестроился после тяжёлого исполнения вокального цикла на написанный в импрессионистичной манере опус, услаждающий слух лёгкими пассажами, нежными и тягуче-сладкими аккордами. «Белая музыка» в завершении оставляет лёгкую ностальгическую нотку по тем далёким временам юношества, когда весь мир словно на ладони.

А. Тарабанов исполняет "Белую музыку" В. Наливайко

Отдельно хотелось отметить роль лектора и ведущей мероприятия Марии Борисенко, которая настраивала на восприятие музыки и раскрывала образный мир каждого из звучащих опусов.

Владимир Богатырёв, композитор
Фото - В. Богатырёв

15 жовтня. Концерт камерного оркестру ХНУМ (художній керівник - Л. Холоденко)

Складена за принципом крещендуючої драматургії, програма концерту Камерного оркестру охопила твори різних поколінь митців славетної харківської композиторської школи - В. Т. Борисова (Симфонія № 3 для струнного оркестру), М. В. Кармінського («Музикування у старовинному стилі»), В. М. Птушкіна («Автограф» для струнного оркестру та фортепіано, 2 частини з «Віндзорських витівниць» для двох скрипок і струнного оркестру «Карусель» для фортепіано та струнного оркестру), Е. Таваккола («Речитатив та токата») - випускника класу професора В. М. Птушкіна останніх років.

Заслужений діяч мистецтв України, професор Л. О. Холоденко

Наскрізною ідеєю вечора, що об’єднала такі різні за часом створення, музичною мовою, композиційно-драматургічним рішенням і образним наповненням твори, став діалог із традицією. Адже майже композиції вирішені у руслі неотечій, і прямо чи опосередковано апелюють до барокової, класицистської чи романтичної традицій. Цикл Симфонії № 3 для струнного оркестру В. Т. Борисова містить риси сюїти: частини репрезентують різні типи висловлювання від ліричного роздуму через пластику ритму і руху до філософської Фуги. Неприхований діалог із бароковою добою встановлює цикл М. В. Кармінського через побудову циклу за принципом співставлення різних типів дансантності і втілення принципу концертування. Сучасний за мовою двохчастинний твір Е. Таваккола структурований за традиційною моделлю «повільно-швидко», «лірика-моторність», генезис якої сягає знов ж таки старовинної музики. А відкрита лірика «Автографу» В. М. Птушкіна є острівком щирої романтичної емоційності, безпосереднього висловлювання від імені «Я» нашого сучасника. Життєрадісна моторика «Каруселі», яка стала кульмінаційною точкою програми, викликавши захоплення публіки, втілила ідею незупинного кругообігу - один із улюблених образів барокової музики.

Народний артист України В. М. Птушкін разом з камерним оркестром

Майстерність художнього керівника і диригента оркестру Л. О. Холоденка дозволила розкрити особливість партитури кожного твору. Це стало можливим завдяки трактуванню оркестру як гнучкого організму, якому доступні градації звучання від глибокого і повнозвучного до надлегкого і майже ефемерного. Звертає на себе увагу тонка прослухованість голосів оркестрової фактури, виявлення багатопластовості тканини, володіння засобами створення яскравих фактурних, регістрових і тембрових контрастів, співставлення об’ємів звучання.

Надія Здоровиця, Ірина Успенська

Блискучі солісти - Н. Здоровиця (скрипка), І. Успенська (скрипка), В. М. Птушкін (фортепіано) - утворили гармонійну співдружність із Камерним оркестром, результатом якої стало радісне самовіддане музикування.

Л. О. Холоденко з камерним оркестром

Г. С. Савченко
Фото - Олександр Кусков

14 жовтня. Концерт асистента-стажиста М. Шадько (клас Т. Б. Вєркіної)
«Говорящая» музыка

В рамках фестиваля «Харьковские ассамблеи» в Большом зале ХНУИ им. И. П. Котляревского прошел концерт лауреата международных конкурсов Максима Шадько. Студент класса народной артистки Украины, профессора Татьяны Борисовны Веркиной, Максим - достойный продолжатель лучших традиций харьковской школы. На концерты исполнителей такого уровня приходят уже не столько послушать, что они будут играть, а как будут интерпретировать давно знакомые классические шедевры. Тем более что список избранных произведений привлек бы любого музыкального гурмэ: здесь и французская сюита И. С. Баха, и «Трансцендентные этюды» Ф. Листа, и самый ожидаемый номер вечера - 24 прелюдии Ф. Шопена из28 опуса.

Несмотря на обширный объем музыкальной программы, концерт запомнился легкостью подачи, выверенностью каждого звука, полнотой пианистической фактуры. При этом сдержанность эмоционального градуса игры только обостряла внимание зрителей. М. Шадько - пианист мыслящий, интеллектуал, который своей игрой заставляет не просто эмоционально прочувствовать музыкальный материал, но еще понять, что же хотел сказать композитор. И невольно приходила мысль, что он вовсе не играет, а «рассказывает» произведение.

Не случайно «Французская сюита» И. С. Баха продемонстрировала живость и радостный характер, которые у многих слушателей не ассоциируются с «фундаментальностью» немецкого барокко, а техническое совершенство сочинений Ф. Листа выявило трудноуловимую красоту природы, которую можно описать только музыкальными «словами». Однако полюсом притяжения концерта стало все же исполнение прелюдий Ф. Шопена. Здесь в каждом произведении был свой исполнительский подход. К примеру, в четвертой прелюдии, без привычных «придыханий» и чрезмерной сентиментальности была услышана необычайная грусть, заложенная во многих произведениях Ф. Шопена. А исполненный на пианиссимо повторный мотив 20-й прелюдии заставил еще раз удивиться тонкости передачи мелодии, буквально пронизывающей душу тихой звучностью.

Мне этот концерт представился готовым продуктом, который в зарубежной практике обязательно был бы записан и растиражирован на радость поклонникам талантливого пианиста. Но, возможно, еще более важно то, что у исполнителя есть немало творческой энергии, которая, несомненно, стимулирует его профессиональный рост - ведь главные победы у Максима Шадько еще впереди.

Элеонора Максютенко
Фото Людмилы Казаковой

11 жовтня. Концерт музики харківських композиторів - викладачів кафедри композиції різних часів

Кафедра композиції та інструментування підготовила цикл концертів, пов'язаних з іменами видатних композиторів міста Харкова. 15 жовтня відбудуться ще два концерти - денний - з камерної музики В. Наливайка, і вечірній - з творів В. Борисова, М. Кармінського, В. Птушкіна, Е. Таваккола. А завершиться цей цикл 20 жовтня ювілейним концертом до 110-річчя з дня народження Д. Клебанова.

Неповторною особливістю концерту була подвійна прем’єра нових творів, які були створені спеціально для цього музичного заходу. Серед таких перше виконання - «П'яти рефлексій» для кларнета соло С. Турнєєва та трьох романсів Г. Савченко на вірші Івана Малковича.

Після вступного слова ведучої (Н. Антонова), прозвучало фортепіанне тріо «Маленький концерт» Валентина Бібіка (1976 р.), яке виконали А. Бика, А. Литовченко, І. Успенська.

І. Успенська (cкрипка), А. Литовченко (віолончель), А. Бика (фотрепіано)

Маленький цикл, поділений на три частини, виражає глибоке, велике, всім знайоме тремтіння душі, її хвилювання та розгубленість. Тут відчувається неповторна майстерність композитора у роботі з нюансировкою.

Соната № 4 для фортепіано прозвучала у тонкому, чутливому та жіночному виконанні Л. Романченко. Але тут вже інша образна сфера, адже твір має свою присвяту - Ірмі Львовні Золотовицькій, яка довгий час працювала в університеті мистецтв як провідний теоретик. За словами її колег, це була «очаровательная женщина». Ось саме цей образ «зачарованості», споглядання прекрасного, який полягає не тільки в постаті І. Золотовицької, а в красі невловимого, граціозного феномену буття на Землі, був почутий слухачем. Легка, повітряна фактура, використання крайніх регістрів, неспішне розгортання побаченого, ніби ми не одразу бачимо те, що перед нами, а знайомимось з цим у процесі розгортання музики, де в середині чуємо емоційну схвильованість, але це схвилювання - лишень мить, після якої, повертаються легкість і зачарованість. І знову, Валентин Савич пропонує слухачеві тиху кульмінацію - як невловимість явлення. Те, що прийшло, йде, розчиняючись у небутті.

Проникливе виконання Н. Полікарповою та В. Крамаренко Трьох романсів Ганни Савченко (на вірші І. Малковича) було першим дебютом вечора. Це міні-цикл особистих жіночих переживань, мінорного забарвлення: «Який вітряний степ, жене стебла соломи», «Краєм світу у ночі, при Господній, при свічі».

Н. Полікарпова, В. Крамаренко

Другий вокальний цикл музичного вечора - це П’ять романсів «Сокровенное» О. Похило на вірші А. Деревянко (виконавці ті ж). Тут вже зміст набуває більш глибинного драматизму завдяки вербальному, текстовому джерелу: «храните любовь златокудрую», «мрачное, вечное», «и в серце засадила спицу - горький яд», «две горькие слезы», «без имени, без сердца, без лица, без времени, без места, без конца». Поетичні склади і слова не розспівуються, а кінець кожного романсу обірваний, ніби на півслові, на півзвуці. Тому, відчуття живої, відкритої емоції не покидає слухача аж до самого кінця твору. Емоційне але й стримане виконання з осадом співчуття підкорили слухачів.

30 травня позначилось ювілейним концертом на честь В. Дробязгіної, де виконувалась її Соната для фортепіано. Тут головний сенс - цілісність світогляду людини, з цього і витікає одночастинність твору та його виконання саме у такому стилі. Цього вечора М. Бондаренко знову зачарувала слухачів своїм відчуттям форми та змісту виконуючи твір.

Друга прем'єра - П’ять рефлексій для кларнета соло С. Турнєєва у виконанні В. Петрика. Це мініатюри настроїв, легких та майже безтурботних, а іноді, навіть по-дитячому грайливих, що відмінно пасують до тембру вибраного інструмента соло: «Настроение», «Вальс», «Песня», «Движение», «Вариация». Усі п’ять рефлексій були бездоганно виконанні на «одному диханні».

Владислав Петрик

Драматична кульмінація програми зміщена майже на кінець - Фортепіанне тріо В. Птушкіна у трьох частинах.

Виконання Тріо В. Птушкіна

Це новий твір композитора (2017 року) пов’язанний з цілою низкою тяжких ударів долі. Переважають інтонації плачу в партії фортепіано (ламентації), напружений діалогізм скрипки та віолончелі, та в кінці твору звучить тиха кульмінація, доручена скрипці. Виконали -- А. Будко, О. Прокудова та сам автор - В. Птушкін.

Після виконання Тріо: В. Птушкін, А. Будко, О. Прокудова.

В фіналі музичного вечора прозвучав «Струнний квартет» В. Борисова. Неперевершена ансамблева спорідненість та єдність виконавців - Н. Здоровиця, А. Здоровиця, Н. Сафіна і Т. Абуладзе --остаточно підкорили слухачів.

Надія Здоровиця (перша скрипка), Анастасія Здоровиця (друга скрипка), Надія Сафіна (альт), Татулі Абуладзе (віолончель).

Ми будемо з нетерпінням чекати наступних концертів кафедри композиції!

Анастасія Давітадзе
Фото - Людмила Казакова

10 жовтня. Концерт викладачів та студентів кафедри музичного мистецтва естради та джазу
«It Don’t Mean a Thing, If It Ain’t Got That Swing»
(Всё, что не имеет свинга - не имеет смысла)
Дюк Эллингтон, 1932

Современную музыку эстрадно-джазового направления отличает одно, присущее лишь ей, особое качество - ощущение драйва. А когда свингование и драйв подкрепляются высоким техническим уровнем исполнителей и их искренней любовью к джазу, возникает уникальная атмосфера сочетания профессионализма и интеллигентной раскованной свободы, покоряющая сердца зрителей концертных залов по всему миру. Пожалуй, именно так стоит начать обзор о концерте преподавателей и студентов кафедры музыкального искусства эстрады и джаза в рамках ХХIV международного музыкального фестиваля «Харьковские ассамблеи». Выступление корифеев ХНУИ и талантливой молодёжи на сцене Театрально-концертного центра вызвали целую палитру ярких эмоций и впечатлений. Особый тон концертному выступлению своим вступительным словом задал старший преподаватель кафедры, художественный руководитель и дирижёр студенческого биг-бенда - Юрий Ковач. Именно этот коллектив открыл вечер, предвосхищая последующие выступления преподавателей, студентов и выпускников университета.

Студенческий биг-бэнд под руководством Юрия Ковача

В который раз высочайший уровень мастерства показали уже хорошо известные не только в Украине, но и зарубежом преподаватели ВУЗа. Старший преподаватель кафедры, заслуженный артист Украины Андрей Тимошенко искусно исполнил две композиции в сопровождении студенческого биг-бенда.

Заслуженный артист Украины Андрей Тимошенко

Виртуозной игрой высочайший уровень профессионализма показал кандидат искусствоведения, доцент кафедры Сергей Давыдов (фортепиано).
Отдельно стоит упомянуть выступление студентки из Китая Чинь Чжоу, которая удивила даже искушённую харьковскую публику игрой на щипковом народном инструменте гучжен, привнеся в атмосферу концерта нотку загадочной восточной экзотики.

Чинь Джоу играет на аутентичном китайском инструменте гучжен

Достаточно интересно прозвучала соул-баллада «Moon Blue» (автор Stevie Wonder), исполненная студентами кафедры в память о первом заведующем кафедры музыкального искусства эстрады и джаза, выдающемся дирижере, композиторе, аранжировщике, народном артисте Украины - профессоре Александре Исааковиче Литвинове. Следует отметить гармонично прозвучавший вокальный ансамбль, оформивший партию бэк-вокала. Ансамблистам удалось добиться единого и качественного звучания, полнозвучия и уравновешенности как каждой партии, так и их сочетания.
Совершенно неожиданно, но весьма успешно прозвучало темпераментное фламенко «Baila Casanova» в исполнении дуэта Дениса Сидоренко и Людмилы Канивец. Высокий уровень мастерства исполнителей подарил залу гамму ярких впечатлений, унося слушателей из холодного Харькова в жаркую и колоритную Испанию.

Фламенко в исполнении Дениса Сидоренко и Людмилы Канивец

Сумела покорить публику своим выступлением и лауреат международных фестивалей Алина Плужникова интересной интерпретацией широко известного произведения «Summertime» Дж. Гершвина в сопровождении инструментального ансамбля. В хорошо знакомой каждому слушателю теме исполнители сумели достичь качественно нового звучания, восхищающего своей новизной и креативностью исполнительской импровизации.

В целом концерт был выстроен по принципу «контрастно-джазового стиля», о чём ещё во вступительном слове предупредил зрителей Ю. Ковач. Были представлены инструментальные и вокально-инструментальные ансамбли разнообразнейших составов: в калейдоскопе артистов друг друга сменяли дуэты, трио, квартеты… В такой прогрессии коллективы дорастали по числу исполнителей до биг-бенда, так хорошо запомнившегося зрителям своей поистине джазовой свободой. Звучали как широко известные темы («Feelling Good», «You Rase Me Up», «Блюз для Элис» и пр..), так и менее знакомые композиции, которые, однако, с первых звуков покоряли сердца публики.

Ирина Дубенко

Пожалуй, главное отличие концерта кафедры музыкального искусства эстрады и джаза - необычайная атмосфера лёгкости и свободы. Это перформанс, где «все свои», где не было места негативу и осуждению, где каждый чувствовал себя комфортно и непринуждённо. А ведь именно этими качествами нам так дорого искусство музыки в его фееричном и незабываемом полёте образов и символов.

Оксана Климова
Фото - Александров Кусков

Статья в газете "Харьковские известия"

10 жовтня. Концерт камерної музики: Ігор Чернявський, Ганна Сагалова.

Вечером 10 октября в большом зале университета состоялся концерт, который со всей смелостью можно назвать уникальным. Блестящие музыканты, лауреаты Международных конкурсов, преподаватели Университета искусств Игорь Чернявский (скрипка) и Анна Сагалова (фортепиано) впервые выступили в дуэте. Их имена как солистов хорошо известны образованной публике. Весь культурный Харьков узнаёт на афишах имя скрипача Игоря Чернявского, и Анна Сагалова известна слушателям, прежде всего, как пианистка высокого класса. Поэтому творческий тандем этих высокопрофессиональных музыкантов изначально был обречён на успех.

Большим подарком для искушенной «ассамблейской» публики стал выбор программы концерта. Подряд в одном отделении были исполнены сонаты для скрипки и фортепиано Ф. Мендельсона (ор. 4), Л. Бетховена (ор. 47 № 9) и И. Брамса (ор.108 № 3).

Соната Феликса Мендельсона фа минор послужила своеобразной прелюдией ко всему концерту. Соло скрипки во вступлении к первой части настроило восприятие зала на серьёзный лад и определило мужское первенство в дуэте. По сравнению с драматизмом сонат Бетховена и Брамса, соната Мендельсона представляется более камерной. Партии обеих инструментов хоть и позиционируются как равноправные, всё же скрипичная становится ведущей. На протяжении всей первой части сонаты Мендельсона чувствовался нерв на сценеи даже некоторая скованность. Зато финал сонаты, словно лёгкая улыбка, настроил публику на дружелюбный лад, за что она, в свою очередь, отблагодарила исполнителей продолжительными аплодисментами, вызвав их на повторный поклон.

Знаменитая Крейцерова соната Бетховена по праву считается сложнейшим сочинением в репертуаре камерных ансамблей. Симфонизм бетховенского мышления обязывает исполнителей на протяжении всех трёх частей находиться в постоянном эмоциональном и интеллектуальном напряжении, не говоря уже о невероятной технической сложности обеих партий. Перед исполнением сонаты ведущей было сказано, что партии инструментов оспаривают друг у друга превосходство. В дуэте Чернявского и Сагаловой не было никакого соперничества, они играли в одной команде.

Невероятная экспрессия первой части завораживала, а логика выстраивания драматургических волн была естественной и понятной. Во второй части сонаты исполнители словно разговаривали друг с другом на языке музыки, а публика старалась не издать ни шороха, чтобы не помешать диалогу. Финал - импульсивная тарантелла, в которой Игорю и Анне удалось с высоким актерским мастерством отобразить весь калейдоскоп сменяющихся образов.

Заключительным номером программы концерта стала соната Иоганеса Брамса ре минор. Исполнители вместе с композитором вышли далеко за рамки жанра камерной сонаты и показали слушателю настоящую симфонию. Порой, казалось, забываешь, что на сцене всего два инструмента. Романтическая первая часть, невероятно нежная вторая, игривая третья и помпезный финал - в исполнении Игоря Чернявского и Анны Сагаловой стали настоящим десертом в меню всего концерта.

Отдельно хочется отметить сложность фактуры и общую виртуозность фортепианной партии. Хрупкая Анна Сагалова не только первоклассно справлялась с техническими трудностями, но и, более того, складывалось впечатление, будто пианистка играет легко, просто и в удовольствие. Именно в этом и заключается высокое мастерство.

Игорь Чернявский в дуэте с Анной Сагаловой

Игорь Чернявский, Анна Сагалова

Мария Оболенская
Фото - Людмила Казакова

8 жовтня. Музика для віолончелі: Євген Ліфшиц (віолончель), Ігор Седюк (фортепіано)

«Харьковские ассамблеи» продолжаются, музыканты играют, а публика неутомимо аплодирует. С сольной концертной программой из города Кассель (Германия) выступил виолончелист Евгений Лифшиц. В дуэте с Игорем Седюком (фортепиано) они исполнили на сцене потрясающую музыку, «сыгравшись» буквально за несколько дней. Несмотря на напряженный график пребывания виолончелиста в Харькове (репетиция сложной программы, выступление, мастер-классы, творческое общение с сонмом новых поклонников) мне все же повезло пообщаться с Евгением:
- Сонаты собрали всего за пару дней, при том я их играл раньше, а вот Игорь их исполнил впервые. Чтобы так суметь сыграть Брамса и Пуленка…Я бы не смог…это большой подвиг. И, надеюсь, публике понравилось.
Касательно их творческого дуэта Лифшиц продолжил:
- Лично мы были не знакомы. С Игорем нас свела Татьяна Борисовна. Она посоветовала «одного очень хорошего мальчика». И первый раз мы сыграли в марте. Мы очень хорошо сошлись. На «Ассамблеях» - это уже второе наше совместное выступление. На этот раз было меньше времени и сложнее программа, но я уверен, что этот концерт не будет для нас последним.

Игорь Седюк (фортепиано, Украина) и Евгений Лифшиц (виолончель, Германия).

В общении с Евгением удивляет его хороший русский язык, которому небольшой акцент добавлял свой «шарм»; живость реакции, точное и понятное изложение мысли. Как оказалось, музыкант не первый раз в Харькове, с нашим городом его связывают не только гастрольные выступления, но и личная история:
- Мои родители и брат здесь родились. Я появился позже. Мы переехали в Москву, а потом уехали в Калифорнию. До того, как эмигрировали, я приезжал в Харьков, где жили мои дедушка с бабушкой, на Алексеевке. Но с тех пор я в Харькове не был. Первый раз я вернулся со своим отцом, мне было 24 года. Мы с папой пошли по улицам, где он и мама выросли. Мы повидали его одноклассников, зашли в его школу. Это было очень сильное впечатление. А те деревья, которые он посадил, теперь уже размером с трехэтажный дом.

Наша семья достаточно музыкальная. Мама - педагог по фортепиано, брат - довольно известный пианист. Я на 11 лет младше брата. И когда мне исполнилось 3 года, мой отец (инженер) уехал. Так часто бывает, сначала уезжает папа, старается найти место, где можно остановиться и потом забирает семью с собой. И в этот период - с 3 до7 - я начал заниматься игрой на виолончели. Моя мама всегда играла с виолончелистами и скрипачами. Рояль был занят, поэтому этот вариант даже не рассматривался. Я был поставлен перед выбором: либо скрипка, либо виолончель. Решил в пользу виолончели, потому что можно было сидеть, пока играешь. Более того, мама тащила на занятия виолончель, мне не приходилось этого делать. Если бы я знал, что теперь мне придется самому проходить этот «страшный путь» в самолете - либо покупать второе сидение, либо сдавать инструмент в багажник - то я бы лучше играл на скрипке!

Вернемся к концерту восьмого октября и к программе, которую исполняли музыканты. Три виолончельных сонаты - Л. Боккерини, Й. Брамса, Ф. Пуленка - охватывая три столетия, прозвучали «с нарушением» хронологического порядка. Классический, «галантный стиль» Боккерини неожиданно сменился эмоционально-интонационной многоликостью сонаты Пуленка, завершенной композитором в 1948 году, а кульминацией вечера стал романтический Брамс (вторая виолончельная соната) «симфоничный» по размаху даже в рамках камерного ансамбля. Объясняя подобную стратегию выступления, Евгений только улыбнулся и сказал, что таков порядок не случайный и он хотел завершить свое выступление ярко.

Образцом стиля классической эпохи послужила двухчастная соната A-dur композитора, виолончелиста Луиджи Боккерини. Ее Евгений исполнил легко, непринужденно. Казалось мелодия сонаты переливалась всеми оттенками, как и его собственная виолончель, начищенная до блеска:
- В принципе я стараюсь играть барочною музыку как можно ближе к оригинальной версии. Аутентично подходить ко всем произведениям, всех периодов меня научила мой московский педагог, выдающаяся виолончелистка Наталия Гутман. Это для меня интереснее, а не потому, что я считаю это лучшим. Но мне кажется можно убедительно играть барочную музыку и в романтическом стиле. Например, из 6 сюит Баха некоторые я выучил в романтическом стиле, а другие - на барочной виолончели в аутентическом стиле. Надеюсь, что со временем смогу все привести к единому знаменателю, так как в принципе стараюсь играть барочною музыку как можно ближе к оригинальной версии. Но вчерашняя версия сонаты Боккерини романтизированная.

Евгений Лифшиц

Соната Франсиса Пуленка, в исполнении Евгения, мне понравилась больше всего. Она прозвучала очень колоритно. Наверное, виолончель теперь стала моей второй любовью после фортепиано. Каждая из четырех частей - отдельная законченная красочная история. После Боккерини виолончель Евгения зазвучала абсолютно иначе, словно музыкант поменял инструмент. Первая часть погружала слушателей в историю, в которой пели, смеялись, плакали и неслись, сломя голову одновременно. Эта история наполнена волшебством, скрывающимся в созерцании момента, в бесконечной силе энергии или счастье. Вторая часть погружала слушателей в область чувств, когда сказать хочется столько, что ты молчишь и не знаешь с чего начать. Во время игры, хотелось привстать, как балерина, на полупальцы и тянуться на них изо всех сил вверх. Третья - шутка, а четвертая -веселый и быстрый финал. Эмоции переполняли.

О сонате Й. Брамса, которая стала завершением виолончельного концерта отозвался магистр ХНУИ им. И. П. Котляревского кафедры сольного пения Виталий Лашко:
- Находясь на концерте, я вдохновился последней частью сонаты Брамса, я ощутил тот «драйв», который можно почувствовать, присутствуя в зале на рок-концерте. Энергетика была настолько сильной, что мне привиделось выступление нашей украинской рок-группы «Океан Эльзы».

Евгений Лифшиц не только оркестрант и исполнитель, он еще и педагог:
- Преподаю и получаю огромное удовольствие. Но я не могу назвать себя хорошим педагогом, потому что я в поиске: «Как выразить то, что я имею в виду?» В Германии ко мне часто приходят на счет подготовки к прослушиваниям на конкурс или в оркестр. Я читал лекции об использовании спортивной психологии. Очень важно ментально как можно лучше подготовиться к конкурсу, потому что это очень похоже на спорт, а спортсменов подготавливают морально к предстоящим соревнованиям. Часто бывает, что исполнитель технически готов, но ментальная подготовка может подвести. Мне очень приятно преподавать, и пытаясь объяснить что-то ученику, учусь сам.

Проведя несколько мастер-классов с нашими студентами, музыкант высоко отозвался об уровне харьковских музыкантов:
- У вас очень хорошие педагоги. Мальчики, особенно молодые, играют очень сильно. Музыкально и технично. Высокий уровень. Меня даже слегка бросило в холодный пот, когда я слушал.
В завершение интервью, виолончелист очень тепло высказался о нашем фестивале:
«Я хочу поблагодарить Татьяну Борисовну за ее приглашение. Я получил огромное удовольствие, полезную пищу для своей души. Харьков, который я очень люблю, приятный зал, в котором мы выступили, музыка очень хороших композиторов... В принципе это все, что нужно мне как музыканту для счастья».
Приятным оказалось и то, что зал был переполнен людьми. В то же время слушатели боялись пошевелиться, боялись аплодировать раньше того момента, когда Евгений с Игорем окончательно не выйдут из образа, не улыбнутся, и не встанут на поклон. После завершающей сонаты, зал «взорвался» - крики «Браво!» и аплодисменты не утихали очень долго.

«Харьковские ассамблеи» продолжаются, музыканты играют, а публика неутомимо аплодирует. Будем ждать снова хорошего исполнения хорошей музыки!

Анастасия Микрюкова
Фото Марина Дербас

9 жовтня. Концерт до ювілею заслуженого артиста України Володимира Доценка

9 жовтня в рамках цьогорічного фестивалю "Харківські асамблеї" відбувся концерт до ювілею заслуженого артиста України, професора Володимира Доценка. Концерт зібрав коло учнів, друзів, у виконанні яких звучала музика для гітари від Баха до Ш. Рака. Сам маестро виступав сольно, в ансамблях і як диригент гітарного оркестру.

Володимир Доценко

Звучить Концерт для 2-х гітар та камерного оркестру "Присвята П`яцоллі" Р. Дьєнса. Виконавці: Володимир Доценко, Вікторія Ткаченко, партія фортепіано - Ольга Доценко

Сарабанду та Жигу Й. Баха блискуче виконав Олександр Кулик

Неперевершений дует Ігор Чернявський-Володимир Доценко з виконанням Сонати для скрипки та гітари Н. Паганіні

Денис Панченко виконує власну композицію "Зустріч"

Сергій Давидов під час виконання твору
М. Песєчного "Дві історії для Партіка"
(партія гітари - Володимир Доценко)

Володимир Доценко та його випускник, лауреат перших
премій багатьох світових гітарних конкурсів Марко Топчій

Гітарний оркестр ХНУМ (художній керівник та диригент - Володимир Доценко) під час виступу.

Підготувала Ю. Ніколаєвська
фото - Андрій Колуканов

8 жовтня. Концерт викладачів відділу спеціального фортепіано ХМУ імені. Б. М. Лятошинського.

В 1883 году Ильёй Ильичом Слатиным было основано Харьковское музыкальное училище, ставшее базой для открытия ним же в 1917 году Харьковской консерватории. И с тех пор в Харькове происходит беспрестанный круговорот музыкантов: выпускники училища продолжают своё обучение в консерватории, после чего часть из них возвращается обратно, уже в качестве преподавателей. Ежегодно в рамках фестиваля «Харьковские ассамблеи» с концертом выходят педагоги фортепианного отдела Харьковского музыкального училища: чтобы отдать дань уважения своей alma mater, ещё раз сыграв в стенах, где они все в своё время обучались, и продемонстрировать собственным воспитанникам уровень мастерства зрелого музыканта.

После лаконичного вступительного слова кандидата искусствоведения, доцента Екатерины Викторовны Подпориновой - выпускницы и ХМУ, и ХНУИ, напомнившей об общей истории Университета и Училища, зазвучала музыка Шопена.
Ирина Петренко (выпускница класса Н. А. Ещенко) открыла концерт двумя Полонезами польского романтика. Первый, Ля-мажор, ор. 40 № 1, был настоящим ярким началом праздничного действа. Исполнительница предложила свою, лирическую трактовку, отказавшись от привычных массивности и помпезности, заметно выделив отступления на piano, и интерпретация получилась и интересной, и убедительной. Блистательно был исполнен полонез До-диез минор (op. posth.) - И. Петренко удалось невероятно точно воплотить атмосферу салонного музицирования, соединив блестящую технику с благородной и искренней сентиментальностью.

Шопеновскую линию продолжил в выступлении Михаил Левандовский (выпускник ассистентуры-стажировки класса Н. В. Горецкой), исполнивший четыре мазурки ор. 17. В каждой из них была подчёркнута своя неповторимая эмоциональная характеристика: мужская «объективность» в Первой; то безмятежная, то неистово-страстная народная музыка в Третьей - и ярко контрастная к ним лиричность Второй мазурки, где очень органично был использован типично шопеновский приём частых нарастаний и спадов звучности - словно человек начинает говорить о чём-то сокровенном, но затем, испугавшись, одёргивает себя. А подлинной «кульминацией проникновенности» стала Четвёртая мазурка, прозвучавшая как исповедь зрелого, но разочарованного жизнью человека. И хотя в мажорном среднем разделе звучало успокоение и просветление, в крайних ощущалась некоторая эмоциональная отстранённость, словно отсутствие самой воли к жизни. Всё это говорило о понимании М. Левандовским мазурок Шопена как сокровищницы наиболее глубинных переживаний композитора.

Музыка европейского романтизма продолжила звучать и далее - Светлана Фрид (вып. класса В. Ф. Шукайло) представила Восьмую Новелетту Р. Шумана. В исполнении этого произведения была достигнута главная его цель - развернуть перед слушателями карнавальный мир разнохарактерных образов, сменяющих друг друга, словно в калейдоскопе. Так, там были и бушующий поток страстей (что позволило пианистке показать отточенную технику), и игривость, и маршевость - словом, весь спектр романтической музыки - от оптимизма до сокрушительного отчаяния. Но самым сложным в такого рода пьесах оказывается собрать все их фрагменты воедино, не допустить «лоскутного одеяла» - что и удалось сделать С. Фрид, организовавшей звучание в единый поток, каким бы извилистым он ни был.

В наибольшей степени национальный колорит проявился в выступлении Ксении Агишевой (выпускница класса Н. В. Горецкой). Она сыграла две пьесы И. Альбениса - под названиями «Кордова» и «Астурия», и темперамент исполнения не оставил никаких сомнений, что это музыка именно знойной Испании. Первое произведение, «Кордова», было представлено почти как опера - спокойное вступление, в которое вторгается ритм страстного танца. Разные темы становились как бы персонажами этого театрального действа, которое мастерски «срежиссировала» К. Агишева. «Астурия» была подана с ещё большей энергетичностью, чем предыдущая пьеса. Её токкатный ритм явно воплощал всепоглощающую стихию танцевальности. А то, что исполнительница не всегда придерживалась классического звукоизвлечения (например, мощно и резко «выстреливая» отдельные аккорды) только добавило полноты и правдивости создаваемому образу. К тому же, целью было именно создание череды звуковых зарисовок образов Испании, во всей их сложности и противоречивости - так, даже само время было то жёстко и почти осязаемо пульсирующим, то практически отключалось, замирая в едином мгновении.

Не обошёлся концерт и без включения редко играемых сочинений. Так, в исполнении Олега Копелюка (окончившего ассистентуру-стажировку у Т. Б. Веркиной) прозвучала первая часть Большой фортепианной сонаты П. И. Чайковского. Торжественность и эмоциональная открытость этой музыки скорее роднит её с Первым фортепианным концертом, чем со всем остальным фортепианным наследием этого композитора. Когда эту Сонату играл О. Копелюк, в зале установилась атмосфера праздника, торжественного приёма с роскошными одеяниями гостей и шампанским. Чего в Сонате не прозвучало, так это её неудобств, свойственных для всей фортепианной музыке Чайковского - исполнитель настолько легко преодолевал трудности фактуры, что казалось, что их нет вообще. Благородный пафос, яркие вспышки гармоний - всё в этом прочтении Сонаты было «большим» - как и заявлено в её названии.

Не менее монументально и одновременно тонко прозвучали три Прелюдии С. Рахманинова (си-минор, соль-диез-минор и соль-минор) в исполнении Виталия Данилова (окончившего ассистентуру-стажировку у С. Ю. Юшкевича). В первой из прелюдий исполнитель мастерски передал контраст ярких и приглушённых звучаний, создавалось впечатление созерцания крупной картины с преобладанием тёмных тонов. При этом удалось воссоздать и колокольность, важнейший для Рахманинова символ, и величие духа этой музыки. В. Данилов интересно подчеркнул контраст между окончанием первой Прелюдии, и началом Второй, gis-moll - словно внезапный глоток чистого и холодного горного воздуха. Ключевым моментом исполнения этой прелюдии стала неповторимая искренняя рахманиновская исповедальность. Выбрав Прелюдию g-moll для завершения своего выступления, исполнитель смог и воплотить его торжественный маршевый характер, и проявить владение звуком в лирической середине, искусно выводя все полифонические линии.

В завершении концерта прозвучала Сонатина М. Равеля, которую исполнила Ольга Чередниченко (окончившая ХНУИ в классе Р. П. Папковой, а затем ассистентуру-стажировку у Т. Б. Веркиной). После монументальной музыки Рахманинова Сонатина сразу окрасила всё в другие тона: исполнительнице удалось достичь выверенного сочетания игры и лирики - двух ключевых качеств музыки XIX века. Богатая звуковая палитра позволяла слушателям с интересом следить за перекрасками главной темы в разных частях. Во второй части пианистке удалось объединить фантастическую картинку, ритм спокойного шага и лирические «всплески», наполненные искренней теплотой. А в третьей - звенящие россыпи звука под пальцами исполнительницы по своей отточенности могли бы напоминать бриллианты. «Путеводной нитью» в этом калейдоскопе служила прихотливая, но запоминающаяся главная тема. После концерта Н. И. Руденко доцент кафедры специального фортепиано ХНУИ, поздравляя О. В. Чередниченко, сказала: «Прошу, не прекращайте играть». И остаётся надеяться, что преподаватели ХМУ не перестанут ни учить, ни играть, ни давать концерты в стенах родного Университета.

Александр Лисичка, студент IV курса.

7 жовтня. Церемонія нагородження колективу ХНУМ почесними званнями та нагородами за участі губернатора Харкова Юлії Світличної

ВИЗНАННЯ

7 жовтня у Великій залі ХНУМ відбулася урочиста церемонія нагородження. Губернатор Харкова Юлія Світлична вручила Народній артистці України, пофесору, ректору Університетач мистецтв Тетяні Вєркіній- орден «За заслуги» ІІ ступеню. А семи провідним викладачам вишу були присвоєні почесні звання «Заслуженого артиста України» (Світлані Клєбановій та Ніні Руденко) і«Заслуженого діяча мистецтв України» (Наталії Горецькій, Марині Бевз, Леоніду Садовському, Леоніду Холоденко, Віктору Чурикову).

«Людині потрібно, щоб хоча б раз у житті їй сказали, що вона добре працює», - розчулено сказала Тетяна Борисівна. Звичайно ж - це не перша її нагорода. Перше державне визнання Тетяна Вєркіна отримала ще у 1994 р., коли отримала почесне звання Заслуженого діяча мистецтв України. Це був рік мендельсонівських «Харківських асамблей», коли фестиваль, що народився завдяки ініціативі Вєркіної, виразно маніфестував ідею музичного просвітництва. Саме просвітництво у широкому сенсі цього слова - стрижень діяльності Тетяни Вєркіної, і саме цю її рису відзначило перше почесне звання.

Орден «За заслуги» був заснований президентом України 22 вересня 1996 р. для нагороди громадян за видатні досягнення у різних сферах діяльності на благо України. Представлення про нагороду орденом президенту вносять місцеві органи влади. Орденом «За заслуги» III ступеню Тетяна Борисівна була нагороджена у 2011 році, коли весь мистецький Харків святкував 20-річчя фестиваля «Харківські асамблеї», який уже не мислився без його засновника і натхненника. Пам’ятаю, як тоді друзі говорили: «Підемо до Вєркіної! А хто цього року приїде? А що буде грати ректор зі своїми учнями?»

Ми вже звикли до того, що ректор ХНУМ - Тетяна Вєркіна, і що кожної осені вона дарує нам прекрасну атмосферу духовної творчості, яку несеш в собі - аж до наступної осені. Але так було не завжди. Тетяна Борисівна стояла на сцені і згадувала, як готувала у важкому 1991-му перші «Харківські асамблеї», як прийняла рішення балотуватися на посаду ректора того вузу, який через його загальний занепад збиралися перевести в якийсь будинок на Холодній Горі (я навіть не стала запам’ятовувати - в який, бо сьогодні це виглядає нісенітницею), як її обрали ректором у 2003 р. Згадувала, як їй допомагав в її боротьбі і начинаннях Євген Кушнарьов, який обіймав різні посади в управлянні містом у тому числі й посаду губернатора. Але завжди він допомогав - і як керівнику Асамблей, і як ректору.

Ректор ХНУМ Тетяна Вєркіна поруч з губернатором Харкова
Юлією Світличною отримує нагороду -
орден «За заслуги» II ступеню від Президента України

А сьогодні Тетяна Борисівна і весь колектив ХНУМу відчув на собі підритмку нашого наймолодшого губернатора в Україні- Юлії Світличної. Я слухала Юлію Олександрівну і думала, що з такою молоддю у нас є майбутнє. Мою думку ніби підхопила Тетяна Борисівна. Вона ще раз підкреслила важливість підтримки губернатором молоді і, зокрема, Ради молодих вчених при ХОДА, яка була створена у лютому 2017 р.

На сцені стояли люди, яких щойно нагородили високими відзнаками. Кожен з них багато зробив для вишу, міста, мистецтва, і зробить ще... Але як вірно підкреслила Тетяна Борисівна: «Ми врешті-решт підемо на пенсію, і дуже хочеться, щоб молодь продовжила розвиток вузу, щоб занепад „лихих” 90-х більш ніколи не повторився».

А потім на сцену вийшла молодь. Випестований Тетяною Борисівною знаменитий фортепіанний дует - Ігор Седюк, Олег Копелюк - своєю візитною карточкою («Угорськими танцям» Брамса) заставила битися в унісон не тільки власні серця, а й серця усього залу.

І. Седюк та О. Копелюк

Наш неперевершений барітон - Віталій Лашко (клас Ігора Присталова) - гучно, насичено і з великою творчою насолодою питав «Кто может сравниться с Матильдой моей?»

Віталій Лашко

Да ніхто не може! Ні з нашою Тетяною Вєркіною, ні з нашою Юлією Світличною, ні з нашими чудовими хлопцями - Ігорем, Олегом, Віталієм, і в цілому - з нашим ХНУМом - ніхто не може «сравниться». Я в жодному виші не бачила, щоб нагорода ректора стала таким справжнім, щирим, особистим святом для усіх присутніх. Люди виходили з залу - і раділи, сміялись, обнімались, вітали один одного - емпатично ділилися радістю ВИЗНАННЯ.

Викладачі ХНУМ - Заслужені і Народні - разом із губернатором Харкова. Зліва направо: Ніна Руденко, Наталія Горецька, Свєтлана Клєбанова, Юлія Світлична, Тетяна Вєркіна, Леонід Садовський, Марина Бевз, Леонід Холоденко, Віктор Чуріков.

Тетяна Казакова, фото - Олександр Кусков, Марина Дербас

7 жовтня. «Сонячні кларнети». Концерт учнів, студентів та випускників В. Алтухова
Його величність Кларнет: від Баха до Турнєєва..

7 жовтня у Великій залі ХНУМ відбулося велике кларнетове свято, яке співпало зі святом вручення Тетяні Вєркіній ордену «За заслуги» ІІ ступеню.

А, можливо, це і не співпадіння, що з державною нагородою Тетяну Вєркіну і весь колектив ХНУМУ вітав саме оркестр кларнетів. Харківська школа кларнету завдяки довголітнім зусиллям професора Алтухова стала відомою в усьому світі. Його учні перемагають на престижних конкурсах, а випускники класу - грають по всьому світові у відомих оркестрах, а один з його учнів - Дмитро Лісс став відомим у світі диригентом симфонічного оркестру.

Сьогодні вони зійшлися разом, маленькі і дорослі, - привітати з нагородами: ректора ХНУМ - із врученням ордену, а свого вчителя Валерія Алтухова - з присвоєнням йому звання Почесний громадянин м. Харкова (у 2017 р. це звання директор ХССМШі професор Валерій Алтухов отримав разом із тренером по інваспорту Максимом Вераксе, головою антифашистського руху професором Ігорем Малицьким і керівником Асоціації промислового хлібопекарства Володимиром Мисиком).

Оркестр кларнетів - рідкісне явище. Найбільш відомим є виконання «Танку із саблями» А. Хачатуряна ансамблем кларнетів. А щоб цілий оркестр - да одразу три танці: «Мєнует» К. Глюка, «Танок» Г. Перселла, «Рондо» К. М. Вебера - під керівництвом диригента Віктора Дворніченка.

Звернув на себе увагу юний соліст учень ХССМШі Арсеній Каршев, що цього літа став лауреатом I Всеукраїнського благодійного конкурсу-фестивалю дитячого і юнацького виконавського мистецтва «Музична майстерня», який оцінювали відомі музиканти України, США та Іспанії. Арсеній був запрошений у Літній музичний табір і центр виконавського мистецтва у Нью-Йорку (парк Адірондак) звідкіля привіз подарунок - якісний кларнет. От на ньому він і грав.

А далі був - парад солістів: студентів, аспірантів і випускників (які зараз працюють у Президентському національному оркестрі України і приїхали спеціально на свято).

Ельвіра Громихіна і Валентина Шенгур

Програма була вибудована у хронологічній послідовності: від Баха до сьогодняшніх прем’єр...
Коли на кларнеті виконується віртуозна скрипкова музика, то від кларнетиста очікується надзвичайна віртуозність. Але у Тиграна Тер-Карапретянца ця віртуозність була настільки природною, що техніка не висувалась на передній план. Бахівське (Престо із скрипкової сонати №1) специфічне гнучке скрипкове фразування відтінилося виразним тембром кларнету. Музика, написана спреціально для двох кларнетів В. Моцартом, зазвучала так пасторально, так ніжно, що ми майже перенеслись у буколіку ХVIII cт., можливо ще й через костюми Валентини Шенгур та Ельвіри Громихіної й через їх не тільки музичний, а й власне акторский артистизм. Дует бас-кларнету з кларнетом - (Ф. Мендельсон. Концерштюк №2 для двох кларнетів і фортепіано) - яскраво і драматично - представили Юрій Неміровський і Артем Шестовський. Діалог «закоханих» флейти і кларнету (К. Сен-Санс «Тарантела для кларнету, флейти і фортепіано») яскраво прожили на сцені Катерина (флейта) і Владислав (кларнет) Петрики. Технічні і художні можливості кларнету соло майстерно продемонстрували Юрій Неміровський (І. Стравинський. Три п’єси для кларнету соло), Владіслав Петрик (І. Оленчик. Каприс на тему Прокоф’єва), Артем Шестовський (Тео Ловенді. Duo для бас-кларнета), Лєрнік Хачатрян (Б. Ковач. Наслівдування Фрідману).

Катерина Петрик і Владислав Петрик

Концерт завершили виступи колективів. Тріо кларнетів (Владислав Петрик, Валентина Шенгур, Гурген Барсегян) виконали Угорське тріо Яна Такаша. А секстет кларнетів - «Елегію для секстету кларнетів» Сергія Турнєєва. Елегічна музика залишилась довгим післясмаком концерту.

Секстет кларнетів

Сергій Петрович Турнєєв розповів, що спочатку написав цю елегію для камерного симфонічного оркестру,щоб предсавити в Іспанії на фестивалі нашу співучу слобожанську душу а потім переклав цю музику для кларнетів, бо таких яскравих кларнетистів треба ще пошукати!

В. Алтухов з учнями

І бринить-лунає ця красива, елегічна мелодія над залом, і хочеться обережно відірвати від неї клаптик, і положити його у свою особисту духовну скарбничку. Нехай там буде: так гарно йти осіннім парком Шевченко між двома університетами - Каразіна и Котляревського - і наспівувати подумки цю мелодію, зіткану з інтонацій слобожанського фольклору... Тож наша народна душа співає!

Тетяна Казакова
фото - Марина Дербас

Кларнетова школа Валерія Алтухова

Проект «Сонячні кларнети» на XXIV «Харківських асамблеях» (7 жовтня) підтвердив статус «школи В. Алтухова» як однієї з кращих виконавських шкіл в Україні. Бо, якщо спитати музикантів, у кого треба вчитися грі на кларнеті, то відповідь відома: у Романа Вовка в Києві і Валерія Алтухова в Харкові.
Валерій Миколайович Алтухов відомий харківським музикантам не тільки як директор ХССМШі, але й професор зі світовим ім’ям, член журі відомих світових конкурсів кларнетистів (міжнародний конкурс молодих виконавців академічної музики К. Нільсена в Даніїї). Традиційно музикантська практика заснована на гуртуванні біля професора кола його учнів. Вони мають змогу не тільки получати практику ансамблевої гри, а також тренуватися з диригування, якщо треба, або навіть зібратися цілим хором кларнетів чи навіть оркестром.

Викладаючи в спеціалізованій музичній школі і в університеті мистецтв, В. М. Алтухов зв’язує два ланцюги освіти і проводить повний курс навчання кларнетиста. Він, за його словами, із задоволенням працює як з учнями молодших класів, так і з аспірантами консерваторії. Внутрішній і зовнішній обміни в процесі навчання працюють постійно, бо в маленьких і великих спільних проектах студентів, учнів школи, аспірантів, вже працюючих випускників, тобто кларнетистів різного рівня майстерності важливою рухливою силою творчого процесу стає коло спілкування: приватні професійні розмови, «коментарі» на кшталт «він так в цьому місці класно зіграв», жарти та інші. Також, колективне виконавство в різних ансамблях (чи то довершений ансамбль сонати, чи змагальна естетика концерту) націлено на те, щоб слухати один одного, розвивати порозуміння і культуру спілкування. Отримані від цього враження не можуть зникнути безслідно, вони осідають у свідомості. До речі, з саме від бажання більше грати разом і спілкуватися виник проект «Сонячних кларнетів».

8 жовтня минулого року вперше в ХНУМ був проведений концерт учнів і випускників до 75-річчя професора під назвою «Сонячні кларнети». Його назва запозичена з успішного міжнародного фестивалю інструментальної музики в Житомирі, ініціаторами якого був В. Алтухов і його учень М. Поляновський. Також «Сонячні кларнети» - це збірка віршів зовсім юного П. Тичини (1918), яка дихає молодістю, безпосередністю, блаженною радістю і надією. Може бути, що за максималізм, свободу і гармонію юності, а також за порівняння в поезіях збірки енергії звуків кларнетів з енергією сонячних променів, обрали музиканти для проекту саме таку назву.

На концерті виявилися декілька органічних і закономірних рис і правил школи В. Алтухова. Наприклад, вимогливість розумілась не тільки як психологічна характеристика виконавців, тобто «високий рівень очікувань від себе та інших», а і як практичний результат. У всіх кларнетистів, а їх було 20, були високоякісні інструменти. Важливо, коли з перших років навчання, відчуваєш красу і виразові можливості звуку свого інструменту, а вимогливість до якості інструменту підвищує і вимогу до своєї гри. Нормою стало, що в оркестрах України і інших країн, де працюють учні В. Алтухова, кларнети звучать бездоганно професійно. Солісти Президентського оркестру України Юрій Неміровський і Артем Шестовський продемонстрували в своєму виступі з віртуозною концертною п’єсою Ф. Мендельсона «Концертштюк № 2 для 2 кларнетів і фортепіано» злагоджений вишуканий дует кларнета (В) і бас-кларнета.
Емоційна збалансованість ігрових рухів під час виконання твору - це ще одна важлива складова школи. Викладачі-кларнетисти в цьому добре обізнані: занадто велика рухливість або одноманітність рухів за звичкою здатні загубити інтерпретацію музичного твору. Всі виконавці, учні В. Алтухова були самобутні, неповторні, але загальним було дотримання сценічної етики. Більше стримані були Владислав і Катерина Петрик в «Тарантелі для флейти, кларнета і фортепіано» К. Сен-Санса, органічно вільно рухався в музиці п’єс І. Стравінського Ю. Неміровський, жваво і в стилі почувався Л. Хачатрян в цікавій стилізації Б. Ковача «Наслідування Фрідману».

Пошуки якісного звуку і чистої інтонації - пріоритет музикантів школи В. Алтухова, що добре чутно у їх виконанні. Т. Тер-Карапетянц досяг красивого і чистого звуку в Presto зі скрипкової сонати № 1 Й. С. Баха, В. Шенгур і Е. Громихіна зворушливо, мило і наївно, приємним ніжним звуком зіграли Allegromoderato з Дуету для 2 кларнетів В. А. Моцарта. Ю. Неміровський продемонстрував багату штрихову палітру, надзвичайно красивий низький регістр інструменту із затемненим відтінком трьох п’єсах І. Стравінського для кларнету соло. А. Шестовський - темброве різномаїття з максимальним діапазоном і технікою в Duoдля бас-кларнету Тео Ловенді.

Також відрізняється школа здатністю до експериментів, що більш за все видно у роботі з репертуаром. Вміння вибрати твір для виконання, знайти рідкі ноти, попрацювати з аранжуваннями для різних складів передається так само від наставника учням, як і технічні прийоми гри. А широкий концертний репертуар, включно до новинок, як ні що інше сприяє художньому розумінню, майстерності і артистизму. Секстет кларнетистів, який своїм виступом завершив концерт, виконали оригінальний твір з мелодійною винахідливістю і ясною формою композитора С. Турнєєва (декана ХНУМ).
Останнє правило школи залишається для нас таємницею. Це питання аплікатури і безліч інших «чому так», як виправляти різні недоліки, щоб чарівні тембри кларнетів, універсальних інструментів, які справляються з неповторним dolce, найтоншими настроями, високім рівнем пальцевої техніки, наближалися до «сонячних кларнетів».

В концерті також приймали участь Г. Барсегян, А. Каршев, К. Німенський, О. Абашник, Д. Лещенко, А. Давидов, А. Ситников, Д. Проценко, Д. Барбишев, М. Волков, В. Смоляр (кларнети) і Г. Крупська (фортепіано).

Марина Єгорова

6 жовтня. Концертне виконання «Пікової дами» П. І. Чайковського
«Пиковая дама» П. Чайковского в ХНУМ или принципиальная незавершённость образа

Чем удобно концертное исполнение? Во-первых, нет нужды заботиться о костюмах и декорациях. Во-вторых, времени и сил на подготовку концертной версии уходит гораздо меньше, чем на полномасштабный спектакль. В-третьих, - динамичность происходящего: в концертном исполнении используются только самые известные, излюбленные публикой, хиты; а чтобы непосвященные не потеряли логическую нить происходящего, паузы между вокальными номерами заполняет ведущий.
А это значит, что можно подготовить такую программу силами студентов и их преподавателей в стенах учебного заведения.

«Пиковая дама» Чайковского в ХНУМ - это проект заслуженного деятеля искусств Украины Евгении Никитской. Надо сказать - потрясающий проект. Зал был не то что полон, а битком набит... И все погрузилсь в музыку Чайковского, когда не отвлекают декорации и костюмы, а только - квинтэссенция спектакля, котрую я бы назвала погружением в образ.

Я много раз и в разных театрах слушала эту оперу и готовилась увидеть учебную постановку, которая меня ничем особо не удивит. Но как же ошиблась! На меня огромное впечатление произвела Народная артистка Украины Елена Романенко своей трактовкой образа Пиковой дамы. Её Пиковая Дама - человек с романтичеcкой историей в молодости и человеческой немощью в старости - вызывает, скорее, сочувствие и интерес, сочувствие к человеческому угасанию и интерес к неожиданной лирической составляющей образа. Глубина понимания человеческой жизни - многогранной и многоликой - характеризует Елену Романенко как певицу и актрису. Артистка заканчивает свою сценическую деятельность. Но творчество не законсится на этом. Всю свою мудрость профессионального и жизненного опыта Нина Романенко собирается отдать студентам ХНУИ .

И другие артисты тоже искали глубину образов. Казалось бы - горничная Лизы - вспомогательный, функциональный образ. Но в исполнении Лилии Павлик (последней ученицы Людмилы Цуркан) образ приобретает рельефную глубину характера, а голос завораживает тембром. Лиза (Анна Помпеева) в первой части спектакля - очень сдержанная, сухая. Многим казалось, что певице не хватает эмоциональности. Но во второй части - она настолько раскрылась, что стало понятно: в первой части актриса изобразила зажатую суровой бабушкой девушку, которая и чувство непосредственное выразить боится. А любовное чувство раскрепощает её. Обратил на себя внимание Народный артист Украины Владимир Болдырев «смягчением» образа Елецкого. Здесь он деликатный, интеллигентный. Очень сдержанный. Но вся сила чувств - внутри. А Герман (Николай Гончаров) покорил силой раскаяния.
Нельзя не отметить великолепные хоры и оркестр (вместо которого замечательные пианисты - Денис Кашуба, Алексей Волик, Марина Семко, Дмитрий Старцев, Максим Шадько, Дарья Кутлуева).

Татьяна Казакова.
Фото - Людмила Казакова
Подробнее - читайте в рецензии Элеоноры Максютенко.
http://izvestia.kharkov.ua/on-line/18/1252100.html

Лиза (Анна Помпеева) и Герман (Николай Гончаров)

Пиковая Дама - Народная артистка Украины Елена Романенко

После концерта. Автор идеи и творческий руководитель проекта - заведующая кафедрой концертмейстерского мастерства, заслуженный деятель Украины, профессор Евгения Никитская

Концертное исполнение «Пиковой дамы» П. И. Чайковского
Мнения, отзывы, воспоминания...

Евгения Семеновна Никитская,
засл. деятель искусств Украины, профессор,
заведующая кафедрой концертмейстерского мастерства,
руководитель проекта

Поскольку в этом году «Ассамблеи» приурочены к празднованию 100-летнего юбилея нашего университета, мы пригласили солистов такого уровня, как народных артистов Владимира Болдырева и Елену Романенко. Есть у нас и новые исполнители. Например, партию Полины поет Елена Господынько. К сожалению, по болезни, не смогла приехать Оксана Крамарева, заслуженная артистка Украины, но я думаю, что ее достойной заменой стала новая исполнительница - Аня Помпеева, которая совсем недавно, буквально две недели назад спела премьеру партии Лизы в оперном театре. Она любезно согласилась участвовать в нашей постановке, и мы тоже получили удовольствие от ее пения. Есть постоянный исполнитель, единственный, по моему мнению, Герман в Харькове - Николай Гончаров. Он такой молодец! Это наш певец, который работает на нашей кафедре и с каждым годом «растет», что, на мой взгляд, просто здорово. У нас участвуют: заслуженный артист Дмитрий Маклюк; солист оперного театра - Гордеев Роман; Игорь Сахно, которого вся публика знает и любит. У нас в этом проекте вообще очень много интересного, много новых веяний. Так в сцене Прилепы и Миловзора впервые задействован контртенор - студент Наташи Говорухиной, которого она предложила, и спасибо ей огромное, потому что это прекрасный парень, мы ему очень рады. Мы выражаем огромную благодарность хору и лично Сергею Прокопову. Теперь вся заключительная сцена решена с хором, еще больше включается хор в первом действии, а хор - это всегда праздник! Вот только первая картина, где мамки с детками гуляют... вот этой картины у нас, к сожалению, нет. Не потому что нет мамок с детками (смеется), а потому что у нас все-таки концертное исполнение и невозможно реализовать всего, что заложено в оперно-сценическом варианте.

И особенно добрые слова мне хочется сказать о своих пианистах, которые все это подготовили. Я считаю, что «Пиковая дама» - самый трудный клавир для исполнения не только пианистами, но и оркестром. А пианисты просто превзошли себя, потому что сыграть это практически невозможно. Все четверо ребят - это и Максим Шадько, и Волик Леша, и Дима Старцев, и Денис Кашуба - это все ученики Татьяны Борисовны Веркиной. И, вероятно, та пианистическая школа, которая была им дана, и позволила им все это сделать. Поэтому огромная благодарность их педагогу по специальности: Татьяна Борисовна, спасибо Вам большое! Но самое интересное, что две девочки-пианистки, которые также здесь участвуют, -ученицы бывших выпускниц Татьяны Борисовны - Наташи Сутуловой и Анны Сагаловой. И вот эта вся школа - единая, фортепианная, - позволяет им, я надеюсь, играть достойно. Почему я делаю такой акцент на пианистах? Да потому что это очень сложно! Подобные проекты держатся в первую очередь на хороших пианистах. Надо сказать, что в формате классе мы поставили уже очень много опер, в общей сложности около 23-х. Просто это было все без хора. Татьяна Игоревна Кондратьева делала оперы, вот сейчас она приступает к «Так поступают все» Моцарта. В этом юбилейном году мы запланировали также «Сельскую честь» Масканьи, «Паяцы»... Но «Пиковая дама» - вершина творчества Чайковского и самое сложное, на мой взгляд, что есть в оперной практике.

Концертмейстер и певец
В процессе своей творческой жизни и особенно общаясь с Людмилой Георгиевной Цуркан, я поняла главное: надо научиться общаться с человеком, который стоит у рояля, неважно, певец это, инструменталист... Главное - иметь способность и желание выслушать другого человека. Если Вы в состоянии услышать другого и почувствовать, что он хочет, постараться вместе достигнуть желаемого результата - получится результат. Ну и, вероятно, следует больше уделять внимание не громкости на инструменте, а поиску того тонкого неуловимого чудного звука, который был бы сродни звуку вокальному. Если уж говорить о вокалистах, с которыми я давно и много общаюсь - все они разные: по голосам, по темпераменту, по образованию, по ощущению музыки. Но все они владеют таким инструментом, которым не владеет никто. Этот инструмент находится не вовне, а в них самих. Вот это, пожалуй, самое интересное, что может быть - когда живой организм поет. И если концертмейстер поймет это, увлечется, поймет, как это необыкновенно трудно - будет результат. Вокал и балет это, пожалуй, самое сложное в искусстве, что есть. Нам предоставляют рояли. Они бывают разные - настроенные либо нет, но инструмент уже дан нам таким, каким он сделан. А тут живой человек пришел со своим инструментом, единственным в своем роде, неповторимым по своему тембру. И нужно очень уважать вокалиста и понимать, в каком он состоянии, нужно уметь почувствовать его на сцене, чтобы понять как нужно играть. Надо просто любить все это. Если ты любишь, то концертмейстер из тебя получится. Если захочешь понять, если сможешь выслушать человека...
Вообще это очень сложно: ведь вокальные произведения готовятся двумя людьми. Я никогда не чувствовала, что я вторая. Нет! Мы вместе это делаем! И если ты такой же актер, только у рояля, то тогда у тебя получится. А если просто подыгрываешь, то тогда ты просто тапер, аккомпаниатор, все что угодно, но никакой не концертмейстер.

Владимир Александрович Болдырев,
народный артист Украины, профессор,
заведующий кафедрой сольного пения,
исполнитель партии Елецкого

О специфике концертной формы оперы
Концертное исполнение оперы - это всегда интересно. И эта практика до сих пор существует во многих театрах, возьмите, например, Мариинский театр. Даже в советское время, когда порой возможности театра не позволяли выпустить спектакль в обычном формате (с декорациями), или «встроить» его в основной репертуар при общей загруженности труппы, при отсутствии времени, то нередко опера ставилась в концертном варианте. А я всегда шучу, если в опере есть два хороших исполнителя, значит, опера состоится (смеется).

Как исполнитель, скажу, что концертный формат - это более ответственно, так как в спектакле всегда есть, где спрятаться - за декорациями, костюмами, гримом, а здесь этой возможности нет. Имеются и свои преимущества восприятия музыки, потому что спектакль - это всегда действие, а здесь - люди пропускают все через душу, рисуют картину музыки.

Говоря от имени людей, исполнявших партии в этой опере в театрах (например, я пел Елецкого на разных сценах), главная сложность заключается в том, что ты всегда пел эту оперу с оркестром. Эту же мысль высказала и Елена Викторовна Романенко: она тоже подчеркнула, что привыкнув к оркестру, нам сложно петь под фортепиано. Ведь слыша весь оркестр, все инструменты, мы знаем после какого инструмента нам вступить. Вот, например в 7 картине, которую «вела» пианистка Даша Кутлуева. Елецкий поет там фразу «Мое предчувствие меня не обмануло!» А в партии фортепиано, в левой руке - «ля» и «соль». И я попросил Дашу выделить именно эти «ля» и «соль», потому что и в оркестре их всегда выделяют инструменты. Тогда певец точно вступит. То есть при концертном исполнении ощущения совсем другие. Большое значение имеет, когда наработаны одни и те же темпы; есть мизансцены, которые ты должен «проиграть» в спектакле; общение с партнером! Даже акустически - это все совершенно разное: в театре оркестр перед нами, а здесь - фортепиано за спиной. И эти нюансы очень важны.

Для пианистов это большая школа, определенный рост. Во-первых, общаться с певцами, как имеющими опыт, так и не имеющими, и сыграть в концертном исполнении оперу, одну из сложнейших. Вообще я считаю, что «Пиковая дама» Чайковского - пик в плане слияния драматургии с музыкой!.. Я не могу привести в пример никакую другую оперу, даже Верди... Там другое. Чайковского вообще очень сложно петь. У него инструментальное звуковедение, потому мы советуем, чтоб научиться петь, обрести «школу» - пойте Моцарта и Чайковского.

О партии Елецкого
Первый раз я вышел и спел эту партию с выдающимся дирижером Владимиром Михайловичем Гореликом, Царство ему Небесное, он меня, кстати, и заставил. Как-то встретил меня в театре, возбужденный (а он меня еще не слышал): «Почему не поете Елецкого?» Я: «Некогда заниматься Елецким». А я еще тогда парторгом театра был во время этой перестройки, затем большая гастрольная деятельность. Иногда прилетал в Харьков, чтобы спеть спектакль, а потом уезжал. Хотя партия Елецкого была у меня уже на слуху, я практически всю ее знал, может за исключением ансамбля, квинтета, заключительной сцены... В общем, у нас получился на повышенных тонах эмоциональный разговор. «А когда у Вас спектакль?» - спрашиваю. А это разговор, как сейчас помню, состоялся 12 декабря, а спектакль намечен на 26-е. И, чтобы «потушить» ситуацию, заявляю : «Ставьте, я спою!» И вот идет репетиция оркестровая - на сцене, оркестр, балет, солисты, хор, и он дирижирует. В это время из Киева приезжает профсоюзная комиссия по театру, и меня естественно вызвали к директору. Думаю: «Успею, еще впереди картина, где я не занят...» А меня эта комиссия задержала! И вот рассказывают: Горелик дирижирует. Мое вступление - Елецкого нет! Обычно в таких случаях дирижер бросает палочку: «Перерыв! Дисциплины нет!» А Горелик положил палочку и говорит: «Ищите Елецкого!» И оркестр сидит на сцене, а меня нет! Помреж заглядывает к директору, видит - там комиссия, директор ему: «Закройте дверь!» Высокое начальство приехало! Но все-таки в комиссии поняли, что у меня идет оркестровая репетиция, оркестр сидит ждет, и меня отпустили. Выхожу на сцену и слышу реплику Горелика (а у него «в работе» жесткий характер был, как у Светланова или Караяна, хотя он прекрасный человек был в быту, приветливый, душевный): «Ну, что, партайгеноссе?..» А меня это как-то задело! Но когда я спел, он положил дирижерскую палочку на пульт, приложил руку к груди и сказал: «Хоть Вы и партайгеноссе, но Вы молодец». И все! И с этого момента началась у нас дружба.

«Пиковая дама» - сложный спектакль. Когда я первый раз его спел, прихожу, с меня пот градом течет, а со мной в грим уборной сидел, Царство ему Небесное, потрясающий баритон Александр Босенко. Он тоже пел Елецкого, но с возрастом перешел на Томского. «Ну, что?» - говорит. А я ему по-дружески: «Мне легче Фигаро дважды спеть!» Он рассмеялся и рассказал такую историю, что произошла в Свердловском театре, сильнейшем в Советском союзе, со своей исполнительской школой, дирижерами, один Зак чего стоил... Сидят на прослушивании дирижеры еще дореволюционной закалки, а приехали молодые певцы, только закончившие консерватории, слушаться в театр, выходят на сцену с оркестром петь. Зак спрашивает: «Ну, что, сынок, Вы нам споете?» Все: Риголетто, Мазепа, Фигаро... Все шедевры с верхним вставным ля бемолем. «Не-е-е-т, сынок», - говорит Зак, - «спойте нам Елецкого!» В Елецком все слышно: низкий регистр, переходной и верх, инструментальное звуковедение.

Я считаю, что сложнее арии Елецкого, вообще нет. Да, есть свои сложности исполнения Риголетто, но Елецкий это действительно «камешек». Поэтому к Елецкому я отношусь очень трепетно, я люблю, прежде всего, слушать эту партию, но и сам выхожу. И хотя я был не совсем здоров, мне было приятно в этой компании с молодыми пианистами. Они все ответственно отнеслись. Все они очень разные, но все оказались одинаково хороши

Подготовила С. Анфилова

5 жовтня. Вистава «Метро» А. Романій (за Н. Баєром)

В навчальному театрі ХНУМ («5-й поверх») відбувся показ дипломної роботи Андрія Романія під назвою «Метро», де взяли участь студенти четвертого курсу кафедри майстерності актора театру та кіно.
Андрій Романій - актор Київського театру імені І. Франка, який за сумісництвом здобуває другу освіту режисера на театральному факультеті університету мистецтв, взяв за основу вистави американський фільм 60-х років «Інцидент або випадок у метро».

Особливість вистави у тому, що був змінений сценарій, ролі написані наново, тобто під кожного актора був знайдений індивідуальний підхід.

Незвичними є запропоновані обставини - вагон метро, де, власне, і розгортаються події вистави.
Звісно, для студентів це великий досвід та нове бачення не тільки своєї акторської майстерності, але й особистого світогляду, бачення ситуації в цілому.

Художній керівник курсу, заслужений діяч мистецтв України, - Олександр Аркадін-Школьнік, прагне до того, щоб люди, які прийшли на виставу, під кінець відчували стан катарсису, тобто виходили із зали вже з новими думками, переосмисленням себе та своїх вчинків. Звичайно, з проблемами, які піймає у виставі режисер, змінюється і внутрішні якості студентів, які представляють молоде покоління акторів. «Метро» - гостросоціальна драма, яка нікого не залишить байдужим.
Катерина Дегтярь, студентка театрального факультету

Фото - Демид Брюханов

«Идет поезд по эстакаде…»

Идет поезд по эстакаде, постукивая колесами на стыках рельсов. Плывет мимо ночной город. Поезд несется в ночь… В ночь ужасающей реальности XXI столетия.

Каждое утро жители больших городов невольно становятся единым организмом, движущимся по законам «вождя» транспорта города (как вы догадались, я имею в виду метро). Если задуматься, сколько жизней и судеб оно вмещает хотя бы в одном вагоне (а их в поезде 5), то становится не по себе. «Подожди меня на переходе Госпрома», «сегодня я защищаю свою диссертацию, приходи, будет интересно», «мама, когда мы поедем в зоопарк?» или же «представляешь я сегодня иду на свидание с ним» - и так бесконечное количество раз. Каждый человек «везет» в себе проблему, мысли, эмоции и установку на определенный образ жизни - это словно действующие лица социальной драмы «Метро» Андрея Романия.

Радостно осознавать, что постановка, видевшая уже несколько раз свет прожекторов и шквал аплодисментов, была исполнена в рамках Харьковских ассамблей. Главное кредо фестиваля «противление злу искусством» как нельзя идеально гармонировало с сюжетным наполнением спектакля. Персонажей спектакля долго искать не приходится, они прямо перед нами проходят каждый день. Разные жизни и темпераменты людей воплощались в образах слепой девушки-музыканта с гитарой, военного, пастора, молодоженах, где жених готовится на роль свиньи, золотого мальчика и его дружка подхалима, мужа-алкоголика и его жены - любительницы кошек, влюбленной пары, студента еврея и трех легкомысленных девиц-студенток. Лейтмотивом драмы явились холодность, бездушие, безразличие к несчастью другого. В каждом из персонажей (кроме золотого мальчика Лени) явно прослеживается мысль «благо, что это не со мной, а с другим случилось». Но мы даже не задумываемся, что, возможно, дальше наш черед.

Режиссер в сотрудничестве с актерами очень тонко, местам иронизируя, продемонстрировал, как легко рушатся «неприкосновенные» ценности социума, мораль, созданная ими самими. Инициатором потасовки в вагоне стали мажорные мальчики, олицетворявшие иллюзорные блага для современного человека, а именно: деньги, девчонки, власть. Зато за обликом мальчика нетрадиционной ориентации с шариками и ножом скрывается тонкая душа «поэта». Кажется, лишь он один действительно пропитан самым необходимым чувством - любовью. «Я не хочу разменивать свою уникальность на лживые ценности, которые вы называете моралью. Равнодушному сердцу никогда не познать любви, хоть это и единственное, что может его спасти» -с надрывом кричит герой с шариками.

Особенно угнетающим был эпизод с военным и тремя девицами. Военный, который вез деньги своему другу на операцию, наотрез отказался «выяснять отношения» со «сливками» нашего общества, мол «не впутывайте меня в свои гражданские дела». Человеку, живущему на войне, уже просто не хватает сил, и он стремиться спрятаться от всего люда, за что и вызывает осуждение со стороны других. Ну, а «душеньки-подруженьки» в начале спектакля превратились в мегер, готовые раздеть подругу ради «соточки», которую предложил золотой мальчик Леня.

Но все же Леня с дружком не так плохи, как кажутся. Да, они являются источником конфликтов, они разрушают все: унижают честь, играют на чувствах, издеваются-веселятся, когда другому больно. Но опасные ребята не только лишь пыль на сидениях поднимают, а обнажают истинный облик всех персонажей и общества в целом, который спрятался за масками социального воспитания. Леня обвиняет людей в их же невежестве и беспомощности, он и показывает, как удобно быть жертвой: «Вы не люди. Вы подобно крысам, бегущим по тоннелю канализации, вы бежите от самих себя. Наличие сильных в этом мире оправдывает вашу слабость. Вам же нравится быть слабыми» - взывает мажор-Леня ко всем «пассажирам метро». В финальной сцене спектакля режиссер задумывает повернуть картину так, что все участники теснятся друг к другу и создается эффект «капкана», безысходного «объятия» опасности и никто не знает над кем теперь хочет поглумится Леня, но в «капкан» может попасть каждый.

Композиция «Метро» выстроена на резких контрастах иронии и агрессии, высокопарной речи и обыденной нецензурщины. В то же время музыкальное оформление не выделялось в самостоятельный пласт, а лишь подчеркивало нужную режиссеру деталь. Шум метро и модная сейчас музыка не отвлекали от слова и интонации, что в условиях ограниченного пространства действия (клетки метро) и почти постоянного сидячего положения актеров явилось главным компонентом спектакля.

«Американская жизнь как она есть» - таков основной тезис этого спектакля. Жизнь с обшарпанными перилами в каждом подъезде, жизнь с борьбой личности и социальных установок, жизнь с антисанитарией в почти каждом районе Нью-Йорка и в каждом сердце человека на Земле.

Валерия Любченко, студентка IIIкурса

5 жовтня. Концерт вокальної музики студентів класу доцента Ігора Присталова
П’ятого жовтня 2017 року у великій залі Харківського університету мистецтв відбувся концерт студентів класу доцента Присталова Ігора Костянтиновича.

Цього вечора мистецтво belcanto дарували слухачам студенти V курсу нашого університету: лауреат міжнародних конкурсів, соліст харківської філармонії, МАСО «Слобожанський» - Віталій Лашко; лауреат міжнародних конкурсів, солістка МАСО «Слобожанський», солістка оперної студії ХНУМ ім. І. П. Котляревського-Лілія Мазоха; лауреат міжнародних конкурсів, солістка оперної студії ХНУМ імені І. П. Котляревського - Елла Петніченко. Концертмейстер - лауреат міжнародних конкурсів Ігор Седюк.

Лауреат міжнародних конкурсів, солістка оперної студії ХНУМ Елла Петніченко

Протягом концерту виконавці порадували слухачів романсами, аріями як вітчизняних, так і зарубіжних композиторів. Відкривши вечір аріями епохи бароко, вони здійснили музичну подорож до творів ХХ ст., продемонструвавши високий професіоналізм та розуміння тонких стильових нюансів.

«Ліричний дует» Віталія Лашко та Лілії Мазохи

З технічної точки зору, яскраво прослідковуються риси італійського belcanto, вміле володіння технікою дихання, що є притаманним для учнів Ігора Присталова. Завдяки тяжкій праці над художніми образами, виконавцям вдалося занурити слухачів у атмосферу творів, за що співаки отримували щедру порцію аплодисментів.

Кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри сольного співу Ігор Присталов разом з учнями

Учні дуже поважають Ігора Костянтиновича. Так про нього каже його учениця Лілія Мазоха: «Ігор Костянтинович для мене рідний та улюблений викладач, з яким ми вже працюємо пліч-о-пліч вже 10 років. Я дуже ціную те, що крім вокальної школи та техніки Ігор Костянтинович вчить щирому та проникливому співу, допомагаючи розкриттю індивідуальності. Він із тремтінням ставиться до кожної ноти, пропускаючи музику крізь свою душу. З 16 років, коли я вперше прийшла у клас Ігора Присталова, я завжди знаходжуся у сприятливій атмосфері та відчуваю підтримку викладача, який, не зважаючи на власний багаторічний досвід, дослухається до думки та почуттів учнів, що сприяє бажанню вдосконалюватись та досягати нових висот».
Завершив концерт Віталій Лашко, подарувавши вчителю, за його ж словами, улюблену пісню викладача - Ю. Рожавська «Летять, ніби чайки».

Кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри сольного співу Ігор Присталов

Олександр Кусков
Фото - Олександр Кусков.

Концерт вокальної музики

Цього холодного осіннього вечора своїми витонченими, теплими голосами зігрівали душі слухачів лауреати міжнародних конкурсів, студенти класу кандидата мистецтвознавства, доцента Ігора Присталова - Віталій Лашко, Елла Петніченко, Ліля Мазоха. Партію фортепіано виконав лауреат Міжнародних конкурсів Ігор Седюк. Виконавці з перших хвилин заполонили аудиторію не тільки вокальною віртуозністю, а й харизматичністю.

Програму вечора склали стилістично та образно різнобарвні твори. Репертуарна канва концерту, відкрилася надзвичайно чуттєвою молитвою Аллесандро Страделла «Pieta, Signore» у виконанні Віталія Лашка, а лірико-піднесений настрій, з елементами святкового гімна продовжився в каватині Валентина із опери «Фауст» Шарля Гуно. Ще одну сторону своєї не тільки виконавської, а й акторської гри Віталій Лашко та Ліля Мазоха показали у знаменитому дуеті Церліни і Дон Жуана із опери «Дон Жуан» В. А. Моцарта, який став одним із яскравих вокальних номерів вечора. Це було справжнє театральне дійство, в яке перенесли виконавці слухачів. З тонкими градаціями було передано багатогранність характеру героїв: впевненість та енергійність Дон Жуана, ніжність та кокетливість Церліни.

Ліричну лінію концертної програми було продовжено в арії з опери «Бязет» «SposasonDisprezzata» Антоніо Вівальді, яку виконала солістка симфонічного молодіжного оркестру «Слобожанський» Лілія Мазоха. Ніжністю веристського аромату була пронизана розповідь Мімі з опери Джакомо Пуччіні «Богема» у виконанні тендітної Елли Петніченко. Доречі, одним з останніх досягнень Елли Петніченко стало здобуття диплому лауреата у Міжнародному конкурсі вокалістів ім. Антоніна Дворжака, твори якого ми мали змогу почути на концерті. У виконанні Лілі Мазохи прозвучала арія Русалки із одноіменної опери А. Дворжака. Окрім цього, прозвучали арія Клеопатри із опери «Юлій Цезар» Георга Фрідріх Генделя, арія Марфи із опери «Царева Наречена» М. Римського-Корсакова у виконанні Елли Петніченко, та арія Короля із опери Карла Орфа «Die Kluge».

Окрім оперних арій, у вокальному вечорі були представлені всесвітньо визнані зразки камерної романсової лірики, зокрема «Ave Maria» Франца Шуберта, «Iris»Даніеля Вольфа, романси «Нет, только тот кто знал», «Забыть так скоро» П. І. Чайковського, «Не пой красавица при мне» Сергія Рахманінова. Вінцем концерту стали українська народна пісня «Чорнії брови, карії очі» і «Летять, ніби чайки» Юдіф Рожавської у виконанні Віталія Лашка. На такій піднесеній, ліричній ноті і завершився вечір вокальної музики.

Анна Лавринюк, студентка III курсу.

4 жовтня. Майстер-клас професора Вищої школи музики в Женеві - Челсо Атуньєса
Диригент Сергій Прокопов: «Усе живе має бути гнучким» або майстерклас Челсо Атуньєса

4 жовтня у ХНУМ відбувся майстерклас по симфонічному і хоровому диригуванню професора Вищої школи музики в Женеві - Челсо Атуньєса. У майстеркласі прийняли участь студенти - Владислав Саверський, Сергій Горкуша, Дар’я Козик та ТетянаКисельова. Провести майстерклас допомогли піаністи Денис Кашуба і Сергій Казанцев (студенти класа професора Т. Б. Вєркіної) й концертмейстери - Г. Саламатова та Г. Колоній.

Челсо Атуньєс - в Україні вперше: «Мене цікавили розповіді женевського колеги професора Сєвєріна про його батьківщину - Харків, Музичну десятирічку, Університет мистецтв. І цього року я вирішив поїхати до України. По-перше, з нагоди 100-річчя консерваторії. А, по-друге... З особистої причини. В мене цього року померла дружина. А найкращий лікар від туги - це робота. До того ж, поділитися своїми знаннями з музикантами молодої країни, яка стала на демократичний шлях розвитку, - це почесна робота. І тому я тут».

Ч.Атуньєс з учасниками майстер класу - С.Горкушею, і В.Саверським (клас КалабухінаА.В.) і Д.Козик (клас Н.Бєлік-Золотарьової)

Челсо Атуньєc народився в Бразилії. Музику любив із самого раннього дитинства. Став віолончелістом, але ще коли грав в студентському оркестрі, - марив диригуванням. Отож, коли йому виповнилось 26 - отримав стипендію у Кьольні, і саме в цьому німецькому місті став диригентом.

«В мене було багато вчителів, але найважливіший - Леонард Бернстайн. Він для мене - еталон диригента, бо вмів поєднати стихійний, вулканічний темперамент з точністю передачі композиторського замислу і тексту. До речі, батьки Бернстайна емігрували у США із українського міста Рівно. Ось і ще одна причина, по якій я мав приїхати в Україну», - всміхнувся Челсо. На сьогодні Ч. Атуньєс працює диригентом у бразильському місті Сан-Пауло і має 10 учнів у Вищій школі музики в Женеві.

На нашому мастер-классі у нього було 4 учня. Челсо багато уваги звертав на темп, ритм, початок і кінець твору, на техніку рухів руки (від плеча: якщо плече вільне, то кисті - набувають виразної точності руху).

Т.Кисельова (клас Н.Бєлік-Золотарьової) виконує "Травіату" Дж. Верді

Вимагав саме точності. Ми були свідками того, як довго працював Челсо з Владом Саверським над початком другої чиастини Симфонії №101 «Годинник» Й. Гайдна: ауфтакт чи повноцінний додатковий помах. І тільки знайшовши разом з молодим диригентом точний рух, - пішов з ним далі. З Сергієм Горкушою, який представив Симфонію № 39 В. Моцарта, маестро працював над точним «не розмазаним» жестом. А ще вимагав меншої (!) експресії, нагадував, що це - Моцарт, а не Чайковський («Моцарт, не зважаючи на всю драматичність цього твору, повинен залишатися Моцартом, а не перетворюватись у Чайковського через таке особисте бачення цього твору диригентом»). Молодий диригент хоче підкреслити виразність фрази, а Майстер говорить «Не сповільнюй!».

Д.Козик виступила зі "Stаbat mater" Ф.Пуленка

Від Дар`ї Козик , що представила «Стабат Матер» Ф. Пуленка, вчитель зажадав точності жесту для вокального звука, співав сам, показуючи голосом цей перманентний розвиток почуття від приголомшено-скритої емоції до її розкриття «на повний голос». Найбільшу незгоду в нашого гостя викликала манера диригування Тетяни Кисельової, яка представила «Бал у Флори» з опери Дж. Верді «Травіата». І вся справа - у інтерпретаційному емоційному підході Тетяни. На перший погляд, юна диригентка була переконливою. Але педагог жорстко вимагав стриманості, відповідності тексту, і ще раз тексту... Подумалось про певний конфлікт між слов’янською емоційністю (коли «душа нараспашку», «серце на долоні») і німецькою педантичною стриманістю. Але Челсо і Тетяна порозумілися і знайшли компроміс... І дійсно: коли емоція стала «внутрішньою», а не «зовнішньою», музика набагато глибше і витончиніше проникає у серце слухача. Доречі, російське «душа нараспашку» перекладається українською - «розхристана душа» (явний негативний коннотат!). Можливо, нам над цим потрібно замислитись...

Майстер-клас зацікавив і студентів, і викладачів. Говорили про вимогливість диригента німецької школи до тексту, до стилю композитора. Дещо здивувались, що маестро майже зовсім вербально не торкався змісту, загальної структури творів, а фокусував увагу тільки на техніці диригування. Я запитала у Челсі про це. І він відповів, що це справа педагогів з історико-теоретичних дисциплін, і що він не буде «заходити на чужу територію». Тобто маестро вважав, що студенти знають усе про обраний для диригування твір, і тому не потрібно витрачати час на повторення того, що вони повинні знати досконально з інших дисциплін. А якщо - не усвідомили? Якщо найглибше усвідомлення відбувається якраз під час занять з диригування?

В завершенні майстер-класу - обмін думками і досвідом двох диригентів відносно симфонії В.Моцарта №40. За пультом - диригент студентського симфонічного оркестру І.Вербицька

На це є два коментаря. Коментар від музикантів: коли душа не відчуває, то руки не зроблять. Коментар від психолога: правильний жест формує правильне почуття, яке має великий шанс дійти до серця - і виконавця, і слухача...

Кажуть, що у суперечках народжується істина. Але то була не суперечка, то був Діалог - діалог культур, діалог шкіл, діалог справжніх особистостей...

***
Наостаннє я запитала у Челсо Атуньєса про враження від студентів - не тільки диригентів, а й оркестрантів і хористів. Маєстро відповів: «Вам не вистачає дисципліни, налаштованості тільки на працю, концентрованості. А сподобалися - надзвичайна комунікативність, розумна слухняність, високий рівень діалогічності - прагнення зрозуміти Іншого».

Тетяна Казакова, студенти ХНУ ім.Каразіна Карина Сулейманова, Діана Чернова
фото - Марина Дербас

4 жовтня. Концерт переможців Першого відкритого фестивалю-конкурсу музичного мистецтва «Харківські асамблеї»

Минулого року в університеті мистецтв започаткували Відкритий фестиваль-конкурс музичного мистецтва «Харківські асамблеї» для молодих викладачів за спеціалізацією «фортепіано» і «вокал». До нас завітали переможці першого фестивалю-конкурсу і виступили з новими концертними програмами 4 жовтня у великій залі консерваторії.

Катерина Єргієва (фортепіано, Одеса) артистично і переконливо продемонструвала «якісний піанізм» віртуозного плану. Вона була щирою і безпосередньою в п’єсах Й. Брамса ор.76, а у ранньому опусі Р. Шумана «Варіації на тему ABEGG», навпаки, підкреслила театральність та карнавальність. З відчуттям захопленості життям, піаністка поринула у потік подій, випромінюючи молодість і запал. Справжню вогняну силу і магію донесла Єргієва К. у музиці сюїти І. Стравінського - Г. Агості «Жар-птиця».

Катерина Єргієва

Валентина Андрєєва (Київ), Катерина Піддубна (Одеса) і Сунь Бо (Китай) виступили з вокальними номерами, різними за жанрами, демонструючи різноманітність вокальної музики. В. Андрєєва свій виступ присвятила романсам і пісням П. Чайковського і С. Рахманінова (партія фортепіано - І. Бурган).

В. Андрєєва.

Сунь Бо заспівав свої улюблені арії з опер «Весілля Фігаро» В. А. Моцарта і «Севільського цирульника» Дж. Россіні (партія фортепіано - С. Корепанов).

Сунь Бо і С. Корепанов

К. Піддубна виконала дві арії з «Турандот» Дж.Пуччіні, «Поргі і Бесс» Дж. Гершвіна (партія фортепіано - М. Кічерська).

К. Піддубна і М. Кічерська

Марина Дербас
Фото - Марина Дербас

3 жовтня. Симфонічний оркестр та студентський хор ХНУМ під керівництвом Челсо Атуньєса

Цього вечора у Великій залі ХНУМ був аншлаг - зібралося багато бажаючих послухати барокову та класичну музику під керівництвом видатного бразильського диригента, Маестро Челсо Антуньєса. Професор хорового диригування Женевського Університету Музики (Швейцарія), Головний диригент «Camerata Fukuda» та Асоціативний диригент Симфонічного оркестру Сан-Паулу (Бразилія) є визнаним майстром у європейському музичному світі, однаково затребуваним оркестровим та хоровим диригентом. Він працював з багатьма європейськими оркестрами та хоровими колективами. Також, маестро приймав участь у багатьох престижних музичних фестивалях, серед яких Зальцбурзький фестиваль та Дні музики в Донауешінґені (Німеччина), Фестиваль Фландрії (Бельгія та Нідерланди), Лондонський фестиваль (Об’єднане Королівство), Картахенський міжнародний фестиваль музики (Колумбія) та інші.

Бурхливі оплески від слухачів отримують Оркестр, студентський хор (художній керівник - С. Прокопов), солісти Марія Вінцерська, Олександра Кузьміна, Максим Ворочек, Ярослав Федоренко, диригент Ч. Антуньєс

Програму концерту складали твори, що нечасто звучать на українській сцені. Відкрив концерт «Магніфікат» Антоніо Вівальді (RV 610), що з першої ж частини створив атмосферу духовного піднесення, що не дивно, оскільки «Магніфікат», як відомо, пишеться на канонічний текст Євангелія від Луки, сенс якого - радість з приводу народження Сина Божого. Оркестр та хор зайняли усю сцену, що візуально посилювало враження грандіозності даного твору.
Другим номером програми став Концерт для віолончелі з оркестром № 3 Луіджі Боккеріні (G. 479), соліст - Денис Северін. Оркестровий склад був ледь не вдвічі зменшений під час виконання цього твору, й виконувався, за бароковою традицією, без диригента. Прозоре, камерне звучання вигідно контрастувало із попереднім масивним полотном й створювало можливість для соліста яскравіше показати свій динамічний діапазон та виразні можливості. Натхненна гра Дениса Северіна повністю захоплювала увагу слухача - кожний штрих, кожний відтінок був наповнений змістом, не залишаючи, водночас, меж класичного стилю. Особливо вражаючими було звучання віолончелі у верхньому регістрі: напрочуд співоче у повільних, та легке, повітряне звучання у швидких темпах. Вишукана інтерпретація Концерта Л. Боккеріні Д. Северіна підкорила публіку, яка оплесками довго не «відпускала» соліста зі сцени.

Марія Вінцерська, Олександра Кузьміна - солістки «Missa brevis in G» В. А. Моцарта

Марія Вінцерська, Олександра Кузьміна, Максим Ворочек, Ярослав Федоренко під час виконання «Missa brevis in G» В. А. Моцарта

Художній керівник студентського хору, заслужений діяч мистецтв України, професор Сергій Прокопов та Челсо Антуньєс

«Missa brevis in G» В. А. Моцарта булла завершуючим номером - потужне звучання хору та оркестру після «розрідженої» атмосфери Концерту Л. Боккеріні сприймалося публікою з поновленою цікавістю. Посилювала це враження й наявність солістів - усім відомих Марії Вінцерської, Олександри Кузьміної, Максима Ворочека та Ярослава Федоренка, які з майстерно й натхненно виконали свої партії. Мажорна тональність, святковість характеру Меси В. А. Моцарта контрастувала й з настроєм першого твору програми концерту - більш суворим «Магніфікатом» А. Вівальді. Концерт завершився гучними та довгими оплесками публіки.

Диригент Челсо Антуньєс (Бразилія-Німеччина)

Денис Северін під час виконання Концерту Л. Боккеріні

Після концерту почесні гості фестивалю Челсо Антуньєс та Денис Северін дали інтерв’ю.

Розмова з Денисом Северіним (перекл. з рос.):
- Ваші враження від сьогоднішнього концерту?
- Сьогодні відбулось те, що ми давно планували з Тетяною Борисівною Вєркіною, а саме, сьогодні, нарешті, виступив мій колега, Челсо Антуньєс, котрий, так же як я, є професором Женевської консерваторії. Він дуже задоволений хором, оцінив роботу оркестру - вони швидко втілювали все те, що він просив - і мені здається, що студенти-хоровики, й педагоги, й професори хорового відділу задоволені. Я сподіваюсь, що це спілкування буде продовжуватись; у будь-якому випадку, я не бачу ніяких причин, чому би йому не приїхати у наступному році, й через два, й через три. Я був дуже радий «вклинитись» у цю програму - яка була, з двох сторін, й хоровою, й оркестровою - і виконати концерт Боккеріні, який, я думаю, давно не грали тут (не знаю, чи грали у оригінальній версії взагалі). Я завжди стараюсь привозити слухачам у Харків щось, чим їх можна здивувати, розповідати щось нове, бути корисним. Думаю, що наша концепція сьогоднішнього концерту, в цілому, вдалась.
-
- Сьогодні Вас нагородили званням Почесного доктора ХНУМ ім. І. П. Котляревского. Ви стільки часу проводите тут, даєте консультації, майстер-класи, організовуєте концерти, що можна сказати, що Ви працюєте у нашій консерваторії. Сьогодні у Вашому виконанні звучав 3-ій Концерт Боккеріні. Розкажіть про педагогічне значення концертів Боккеріні для музикантів-віолончелістів.
- Хоча в університеті я буваю регулярно, але радше маю роль консультанта, друга; професора, який допомагає. Не буду перебільшувати моєї значущості для Харківської консерваторії […] Щодо Боккеріні і як я розцінюю його музику - вона дуже важлива для студентів, тому що це той самий італійський віолончеліст, який зробив революцію на віолончелі. […] Безсумнівно, його музика для нас хрестоматійна […] - у мене немає жодного студента, який не зіграв би що-небудь з Боккеріні, тому що я вважаю, що він для нас такий собі «італійський віолончельний татусь».

- Ви великий друг та постійний гість нашого фестивалю; що би ви хотіли побажати нашій консерваторії, її студентам викладачам та керівництву?
- Нашим студентам я побажаю активності й щоб вони завжди пам’ятали прислів’я «під лежаче каміння вода не тече», тому що вони повинні рухатись вперед, вивчати музику й працювати. Я думаю, що той напрямок, куди невеликими кроками рухається Україна, а саме у сторону цивілізованого світу (пробачте мене, якщо я когось образив), - вірний. Треба, щоб наші студенти їздили на стажування, на майстер-класи; щоб вони виїжджали звідси для того, щоб потім повернутися сюди вже іншими людьми. За ці три дні, що я провів із ними, я побачив, що вони задоволені, не побоюся сказати, навіть щасливі з того, що вони поспілкувались із моїм колегою Ч. Антуньєсом і зі мною. Я думаю, що вони не тільки навчились стилістично вірно грати на скрипках, альтах та віолончелях - вони ще відчули те «повітря Європи», яке їм дуже потрібне.

-Денис, зрозуміло, що ми любимо наш фестиваль, ми їм пишаємося. Але, як діючий професор європейської консерваторії скажіть, наскільки відповідний рівень нашого фестивалю до європейського концертного життя?
- Це абсолютно європейський фестиваль - тут не може бути навіть двох поглядів. Якщо виписати у стовпчик ті імена, що були тут за останні десять років, то цей фестиваль є гордістю Харкова. Я знову повинен сказати, що Тетяні Борисівні вдається зробити неможливе - значить Господь з нами; цей фестиваль живе вже стільки часу і дай Бог, щоб він жив і далі. Поїхавши звідси вчитися, я повернувся й знайшов свою нішу; моя основна діяльність тут - це допомога десятирічці і прийняття участі у цьому фестивалі. З моєї точки зору, цей культурний захід й ця навчальна установа - ті два місця, де є сенс докладати зусиль. Коли я та мої колеги буваємо у школі (кого б я не привозив) ми буваємо вражені ентузіазму людей, їх бажанню займатися своєю справою, працювати усупереч усім складностям. […] Мені завдячують за мою допомогу, а я знімаю капелюха перед тими людьми, що працюють тут. Тому що, вам набагато тут складніше, аніж мені там […]. Й тому, я стараюсь з усіх сил допомагати цьому фестивалю й думаю, що те що ми запланували на наступний рік (не буду поки розкривати усіх секретів) грандіозно, з точки зору саме віолончелі.

- Дуже Вам дякуємо за Вашу допомогу! Зичимо Вам здоров’я та терпіння!
- Нагадаємо, що Денис Северін є засновником благодійної асоціації «Мистецтво без меж», завдяки якій молоді музиканти отримують можливість грати на добрих інструментах: наприклад, у минулому році ХНУМ ім. І. П. Котляревського отримав у подарунок скрипку, а у цьому році ХССМШ-і отримала дві віолончелі. Перед початком концерту, Денис Северіин отримав звання Почесного доктора ХНУМ ім. І. П. Котляревського, з чим ми усі з великим задоволенням його поздоровляємо!

Розмова з Челсо Антуньєсом (перекл. з англ.):
Велике задоволення бачити Вас на нашому фестивалі у століття нашого Університету мистецтв. Це Ваш перший концерт в Україні?
- Так, я не був до цього в Україні.

- Це дуже почесно для нас! Сьогодні незвичайна концертна програма з рідко виконуваними творами, що належать до різних музичних сфер: духовної музики («Магніфікат» та «Меса») та світської («Концерт»). Як з’явилася ідея дати такий концерт?
- Я обговорював програму з Денісом Северіним, який запросив мене на фестиваль. Він сказав, що буде грати Боккеріні, а я запропонував виконати Вівальді та Моцарта. Цей твір Моцарта [MissabrevisK. 49/47 d - прим. а. ст.] дуже значущий, оскільки це перша меса, яку Моцарт написав у дванадцятирічному віці.

- Ви однаково відомі як оркестровий та хоровий диригент. Такі твори як «Магніфікат» та «Меса» потребують балансу між хором, оркестром, солістами. Як Вам вдається досягти потрібного результату, коли Ви у новій країні, працюєте з незнайомими музикантами на новій для Вас сцені?
- У моїй практиці така ситуація не вперше. Я диригував у Китаї, у Латвії, у Литві - у країнах де люди не розмовляють іноземною мовою вільно… У Китаї, як не дивно, не розмовляють іноземною мовою взагалі - ані англійською, ані німецькою, а мені вдавалося працювати й там… У цьому плані у мене є певний досвід.
- І останнє питання. Що би Ви, можливо, хотіли порадити та побажати нашим молодим музикантам, особливо у виконанні барокової та класичної музики?
- Я побажаю їм краще відчувати стиль музики. Це дуже важливо - вони не повинні грати Моцарта так, як грають Чайковського. Вони мають виконувати Моцарта, Вівальді чи Баха по іншому. Цю стилістичну різницю вони мають засвоїти.
- Було дуже приємно з Вами спілкуватися! Успіху Вам у наступних проектах, й сподіваємося знову побачити Вас за диригентським пультом у нашій країні!

Зичимо успіху нашим почесним гостям Харківських Асамблей! У століття ХНУМ імені І. П. Котляревського «противлення злу мистецтвом» набуває обертів і попереду ще багато концертів, на який ми із задоволенням запрошуємо усіх бажаючих приєднатися до цієї події. Упевнені, що ця боротьба завершиться перемогою мистецтва - адже завдяки мистецтву народився світ і мистецтвом він буде врятований.

Руслан Каширцев.

Інтерв’ю - Руслан Каширцев, Світлана Анфілова.
Фото - Людмила Казакова.

2 жовтня. Майстер-клас професора Женевської консерваторії Дениса Северіна
«Какая музыка была...»

Второго октября в свою родную Харьковскую среднюю специализированную музыкальную школу-интернат в очередной раз приехал профессор Женевской консерватории Денис Северін. Более четверти века назад окончил эту школу, затем Московскую, Женевскую и Базельскую консерватории, позже институт старинной музыки в Берне. Преподает в Женеве и Берне. Лауреат немецкой премии «Эхо — классик», имеет другие престижные награды.
В родную школу Денис всегда приезжает с подарками: музыкальными инструментами. В этот приезд он подарил виолончель и вручил этот инструмент своей коллеге, тоже выпускнице школы, а теперь прекрасному педагогу, Вере Михайловне Романовой.

Ученица 5 класса Лиза Мальцева порадовала своей игрой на только что подаренном инструменте. С нею и ученицей 10 класса Леной Ясинской Денис провел открытый мастер-класс при участии концертмейстера Анны Александровны Холодковой. Это был интереснейший диалог с младшими коллегами, размышления о служении искусству вообще и музыкальному в частности, пример уважительного отношения к детям. Так формируется виолончельное братство, которое помогает творческому росту учеников и учителей.

Обращаясь к гостю, директор школы, заслуженный деятель искусств Украины, профессор Валерий Николаевич Алтухов сказал, что у нас есть все возможности для проведения международного конкурса виолончелистов и выразил надежду на воплощение этой идеи, а также пригласил Дениса Северіна для проведения мастер-класса в город Миргород на международный музыкальный фестиваль «В гостях у Гоголя».

О. М. Оконевская
Фото - Людмила Казакова

2 жовтня. Концерт викладачів кафедри сольного співу

Во вторник 02 октября 2017 г. в большом зале ХНУИ имени И. П. Котляревского в рамках фестиваля «Харьковские ассамблеи» состоялся красочный вечер. На сцене блистали преподаватели кафедры сольного пения. Для участников концерта это было праздником, к которому со всей ответственностью и присущей музыкантам фанатичностью готовился каждый. Программа концерта впечатляла публику своим разнообразием, перенося слушателей как в образный мир классиков и романтиков, так и в театр народной песни.

Первое, что бросилось в глаза - это сплоченный коллектив педагогов, каждый из которых мастерски раскрывает себя на сцене, создает свой индивидуальный образ, доносит произведение до слушателей в зале. Кстати, о слушателях. Хочется отметить, что в самом зале царила весьма дружественная и радушная атмосфера. Публика собралась разная: это были и педагоги консерватории, родственники и друзья выступающих, многочисленные любители вокальной музыки и, конечно, студенты, пришедшие поддержать своих преподавателей. Все без исключения музыканты говорили о невероятном волнении, которого они давно не испытывали даже на сценах театров и именитых концертных залов. А все потому, что каждый хотел поделиться вокальным мастерством и актерской игрой со своими учениками. Важно сказать так же о том, что на одной сцене выступали как опытные профессионалы вокального искусства (Народные артисты Украины: Владимир Болдырев, Елена Романенко, Николай Коваль; заслуженные артисты Украины: Дмитрий Маклюк, Елена Скворцова, Елена Старикова; лауреат международных конкурсов Наталья Поликарпова), так и молодые, перспективные исполнители, добившиеся успехов на вокальном поприще (лауреаты международных конкурсов Мария Винцерская, Александра Кузьмина, Максим Ворочек).

Выступление нашло горячий прием у публики, среди которой были разные поколения слушателей. Их единодушие стало выражением естественного чувства благодарности за концерт, показавший современную жизнь традиций харьковской вокальной школы в умах, сердцах и творческой деятельности.

Напоследок, в завершении концерта в исполнении Заслуженной артистки Украины, солистки ХНАТОБа Елены Стариковой и Максима Ворочека с ошеломительным успехом прозвучал дуэт из оперы Дж. Верди «Травиата» «Libiam, ne'lieti calici». Публика просто не могла усидеть на своих местах, подхватывая ритм музыки аплодисментами. Именно исполнение дуэта стало финальной точкой и поистине фееричным завершением замечательного концерта.

Наталия Кучма
Фото - Александр Кусков

Заведующий кафедрой сольного пения,
народный артист Украины, профессор В.А. Болдирев

Преподаватель кафедры сольного пения А. А. Кузьміна

Преподаватель кафедры сольного пения М. А. Касьяненко

Кандидат искусствоведения, доцент, Н. В. Поликарпова

Кандидат искусствоведения, доцент Т. В. Жаркиіх

Кафедра сольного пения

2 жовтня. Вистава «На дні» Валерія Гуйвина за М. Горьким
Другого жовтня на сцені навчального театру ХНУМ пройшла вистава за М. Горьким «На дні» режисера Валерій Гуйвина.

Цього вечора глядачі поринули у атмосферу відчаю загублених душ, які намагаються заглушити проблеми алкоголем, через що втрачають своє людське обличчя.

Живучи у багатолюдному бараці, вони жебракують, пиячать та загалом ведуть аморальний спосіб життя. Добре відома п`єса російського класика заграла того вечора новими фарбами, які безумовно вразили глядача, можливо, навіть викликавши у когось гостре неприйняття. Глядач обурювався та співчував героям, які просто заплуталися, але ще не втратили надію. Актор досі мріє про сцену, Настя - про щире кохання, Вася про одруження с Наталею. Але вирватися нікому не вдається. Всі вони живуть під одним дахом, ненавидять один одного, помирають та ще глибше занурються на дно.

Студенти-актори драми та режисери IV курсу вміло відтворили непрості, але цікаві та багатоликі образи. Режисерська робота захопила лаконічністю та вмілим поєднанням відчуття загубленості з вірою у спасіння. Особливо сильними, на мій погляд, були сцени смерті Ані та завешуюча пісня, яка обривається звісткою про самогубство актора, на що Сатін лиш говорить « Эх…испортил песню…дурак!».

Дарина Зозуля, студентка театрального факультету

1-2 жовтня. Зустріч колективу ХНУМ з адміністрацією Консерваторії музики у Віго (Conservatorio Superior de Musica de Vigo - CSM)
See you soon іn СSM de Vigо

1-2 жовтня відбулася зустріч колективу ХНУМ з адміністрацією Консерваторії музики у Віго (Conservatorio Superiorde Musica deVigo - CSM) з метою продовження процесу обміну студентами та встановлення більш тісних творчих контактів.

На нашому сайті вже повідомлялося, що ХНУМ імені І. П. Котляревського спільно з Conservatorio Superior De Musica De Vigo (Іспанія) виграли грант ERASMUS+(«Навчальна мобільність»). У рамках цієї програми студентам, викладачам і науковцям надаються стипендії на навчання у виші іншої країни. Зокрема, за цією програмою п’ятеро наших третьокурсників, яких ми знаємо через їх професійні успіхи, - Ростислав Голубов (гитара), Поліна Кермеш (віолончель), Микола Кузьменко (флейта), Вікторія Хорольська (фагот), Віталій Ляшко (кларнет) - уже успішно розпочали навчання в Іспанії у місті Віго (можливо, хтось пам`ятає радянський фільм «Капітан Немо» - там як раз знята бухта Віго; цей туристичний центр розкинувся на березі живописного заливу Атлантичного океану).

«Как хорошо, что все мы здесь сегодня собрались»… Іспанські й українські музики разом

Першого жовтня відбулася зустріч керівників двох вишів --ректора ХНУМ Тетяни Вєркіної і директора CSM - Естебана Вальверде Коралеса (Esteban Valverde Coralles). Вони обговорювали можливості спільних проектів - виконання національної музики (в Іспанії - української, а в Україні - іспанської), спільних концертів, мастеркласів, обміну студентами. Обмін студентів поки що здійснюється в одному напрямку: Харків - Віго. Але ми сподіваємось, що скоро запрацює й зворотній напрямок

Зустріч адміністрації CSM зі студентами і викладачами ХНУМ

Другого жовтня відбулася зустріч адміністрації СSM зі студентами ХНУМ. Зокрема, директор СSM розповів, що їхня консерваторія розрахована на 350 учнів, випускає бакалаврів; в ній навчється 25% іноземних студентів - з різних країн. Більшість (80%)- з Португалії, але у решти - 20% дуже широка географія: США, Німеччина, Англія, Франція, Італія, Бельгія, Турція, Боснія, Сербія. І ось тепер Україна. Приємно було почути, що саме наш ХНУМ став першим в Україні, до кого адміністрація CSM звернулася з пропозицією рік навчатися коштом приймаючої сторони (оплачується дорога та виплачується стипендія у розмірі 800 євро).

Директор CSM - Естебан Вальверде Коралес і декан музичного факультету ХНУМ - Сергей Турнєєв

Ця пропозиція зацікавила багатьох. По-перше, це можливість побачити світ, удосконалити знання мов і повчитися у дуже красивому місті (консерваторія розташована у парку, а неподалік - океан). По-друге, стикнутися із зовсім іншими програмами. Дуже зацікавилася програмою навчання вокалістка Ольга Смоколіна: «В цій консерваторії багато таких среціальних предметів, яких немає у нас. Особливості вокалу кожної епохи викладаються як окремі предмети. окремими викладачами. Мене найбільше зацікавило барокко, бо саме ця епоха й до сьогодні еталоном професійного співу; стиль барокко дозволяв певну імпровізацію під час виконання арій. І я б дуже хотіла навчитися вокальній імпровізації у стилі барокко».

Eстебан Вальверде Коралес знайомиться з Володимиром Доценко

Але не всіх студентів привабила можливість річного навчання в Іспанії. Когось налякала умова - за неуспішне навчання потрібно повернути затрачені кошти; хтось не впевнений у своїх здібностях до вивчення мов і не хоче віднімати час від занять музикою, хтось не хоче преривати заняття зі своїм педагогом по спеціальності (від добра добра не шукають), когось просто не зацікавила Іспанія (от у Німеччину поїхав би!). Але сама розмова з директором СSM Естебаном Вальверде Коралесом та керівником європейськими програмами вишу- Хосе Луисом Фернандесом (Jose Luis Fernandes) зацікавила усіх присутніх.

За можливість спілкування усіх цікавих ми дякуємо помічнику ректора з міжнародних зв’язків, доценту кафедри суспільних наук Олександру Прийменко та викладачеві кафедри іноземної мови Оксані Бєляєвій.

Володимир Доценко зі своїми учнями робить дощ. Л. Брауер «Кубинський пейзаж із дощем».

Після бесіди на наших гостей з Іспаніі чекало музичне частування. Якщо кларнетист Естебан Вальверде Коралес, щоб беспоредньо ознайомитись з харківською школою кларнету, відвідав професора Валерія Алтухова у ХССМШі (яку він очолює понад 30 років), то гітарист Хосе Луіс Фернандес попав під «справжній» дощ із грозою, блискуче зображений гітарним оркестром ХНУМ під керівництвом Заслуженого артиста України професора Володимира Доценка (оркестр блискуче виконав «Кубинський пейзаж із дощем» та «Кубинський пейзаж із румбою» Л. Брауера та «Туніс-Туніс»). Я бачила, я горіли очі у наших гостей! Гітарний оркестр! «У нас є тільки ансамблі: дует, тріо, дуже рідко - чотири гітари, а оркестра немає», - відповів Хосе Луіс Фернандес і захотів послухати гітару-соло. Соло на гітарі представила третьокурсниця Анастасія Шнирьова, і ректор з викладачем запропонували Насті стипендію на наступний навчальний рік. «Треба підтягувати англійську, - рішуче скакзала Анастасія, - я все зрозуміла, що мені сказав іспанський викладач, а відповісти толком не змогла»...

Отже, у наших студентів з’явилася можливість. А можливість треба використовувати! І не боятись, що змусять повернути кошти. «Надо дело делать», - говорить Тетяна Борисівна. А коли кожного дня цілеспрямовано і наполегливо робиш свою справу, то все получиться як слід!

Тетяна Казакова,
фото Людмили Казакової.

1 жовтня. Концерт камерної музики студентів та випускників класу доцента Жанни Дедусенко

За 100 років в університеті пройшло безліч подій, також концертних подій, які загубилися в часі, та щось залишилося в історії. Деякі святкові заходи XXIV«Харківських асамблей» до ювілею університету, на яких ми зараз присутні, теж увійдуть в історію вишу. Знаковим концертом, який додав «бонусів» на історичний рахунок кафедри камерного ансамблю, став концерт камерної музики»1 жовтня, проведений в рамках фестивалю.

По перше, привернув увагу масштаб події. Звичайно, камерна музика «призначена для виконання малим складом музикантів у невеликих приміщеннях», але не цього разу. Запам’яталася і вразила кількість учасників: 28 студентів різних років навчання і випускників грали на сцені; вони склали 12 різних камерних ансамблів (дуетів, тріо, квартет). Повна палітра класу Дедусенко Ж. В., як яскравий фестивальний «великоваговий» проект. Багато з них (студентів і випускників) є лауреатами міжнародних конкурсів, в тому числі конкурсів камерних ансамблів.

Вишуканості і шарм концерту додавали спеціальні сценічні костюми ансамблістів, елегантні сукні виконавиць. Це було додатковою естетичною складовою, що перетворила концерт в дійсну мистецьку церемонію.

Інтриги додало те, що несподівано виступи музикантів перетворилися на змагання, а аудиторія ніби виступила колективним журі, доброзичливим і «підкупленим особистими знайомствами», яке оплесками і вигуками оцінювало номери і їх виконавців. Ансамблі конкурували між собою за симпатії широкого кола аудиторії і просто «між своїх», серед колег у професійному цеху.

Якість і масштаб програми були адекватні. Вдало вибрано дискурс концерту як антологію камерної музики за два століття (у 1786 вперше виконав В. Моцарт своє «Кегельштадт-тріо», у 1997 написано «Українську поему» Є. Станковича). Ансамблі зіграли окремі частини різних камерних творів: сонати, тріо або квартет В. Моцарта, Л. Бетховена, Е. Гріга, Й. Брамса, Г. Форе, К. Дебюссі, М. Равеля, С. Барбера, Є. Станковича, Ф. Пуленка. У квітнику європейської та американської камерної музики різних епох є українська квітка, до речі, невипадковий символ. Такий дискурс додав часової свободи, а також приховав повчальну прямолінійність просвітницького елементу концерту. Поєднання камерних «хітів» і менш відомих складних неоднозначних творів додало «інтелектуальної ваги» концерту, а об’єм жанрів камерної музики (прозвучали 7 сонат для різних інструментів з фортепіано, 1 поема, 3 тріо для різних составів і 1 квартет) підсилив його просвітницьку рису.

Починати творчу подію завжди корисно з того, що може бути її «слоганом». Наприклад, як це сталося на цьому концерті. Перший номер - «Кегельштадт-тріо» В. А. Моцарта написано для рідкого складу ансамблю (кларнет, альт, фортепіано) і в Мі бемоль мажорі, тональності «дружби» у В. Моцарта за визначенням Альфреда Ейнштейна (це не конспірологічне припущення). Три різні характери, різні віки і рівні майстерності у виконанні В. Петрика (кларнет), Н. Сафіної (альт) і П. Гмиріна (фортепіано) впевнено і дружньо поєдналися в сонячному Andante (1 частина) і дали «добрий старт».

Тріо для кларнету, альта і фортепіано В. Моцарта виконують В. Петрик, Н. Сафіна і П. Гмирін

Концерт, який був в одному відділенні, умовно поділився на 2 частини. Перша складалася з недовгих виступів більшості ансамблів, які грали окремі частини творів, а друга - з двох дуетів. О. Сидоренко (скрипка) і М. Шадько (фортепіано) зіграли повністю мініатюрну Сонату для скрипки і фортепіано в трьох частинах К. Дебюссі, і В. Петрик (кларнет) і Д. Старцев (фортепіано) - відому Сонату для кларнета і фортепіано Ф. Пулєнка. Одразу зробимо реверанс до цих виконавців, і відзначимо оригінальність і переконливість трактовки передсмертного, складного за своїми образами і композицією, твору К. Дебюссі у виступі першого дуету, і віртуозність і теплоту виконання, щодо другого дуету.

О. Сидоренко і М. Шадько

Виконання Сонати Е. Гріга для віолончелі і фортепіано a-moll (2 частина, Andante) Т. Абуладзе та Я. Петровським, дещо невиразне спочатку, згодом набуло своєї елегійності і одночасно «концертності», і завершилося проникливим звучанням. В Сонаті Л. Бетховена для скрипки і фортепіано № 3 (1 частина, Allegroconspirit) виконавцям - Н. Здоровиці, (скрипка) та і Т. Бєліковій (фортепіано) - бракувало емоційної визначеності, та ансамблева зіграність беззаперечно дуже висока.
В Квартеті c-moll Г. Форе (1 частина) музиканти (О. Смаль, фортепіано, К. Хоменко, скрипка, Т. Жук, альт, О. Олійник, віолончель) підкреслили романтико-героїчний відтінок твору, пожертвувавши його вишуканістю

Квартет у складі О. Смаль, К. Хоменко, Т. Жук, О. Олійник). У Фортепіанному тріо К. Дебюссі (2 і 3 частини) гарний ансамбль С. Казанцева (фортепіано), О. Ільяшенко (скрипка) і В. Рудого (віолончель) донесли поривчастість і спрямованість музики, якій не забракло ще б трохи витонченості.

Два різних виконання музики Й. Брамса у Сонаті №2 для скрипки і фортепіано, 1 частина (М. Чуб, фортепіано і С. Кучеренко, скрипка) і у Фортепіанному тріо C-dur, 2 і 3 частини (І. Успенька. скрипка, А. Литовченко, віолончель, А. Бика, фортепіано) прозвучали переконливо і посіли на почесному місці серед цікавих індивідуальних інтерпретацій. Ансамблісти продемонстрували свої навички: почуття партнера, зіграність. Контрасти і занепокоєння, довгі ліричні хвилі були відчутні у першому творі, і красиві соло, цікаві злагоджені унісони, «матовий» звук інструментів - у другому.

А. Литовченко, І. Успенська, А. Бика виконують Фортепіанне тріо Й. Брамса
О. Безкоровайний (скрипка) і А. Дубовая (фортепіано) як художники малювали картину Сонати для скрипки і фортепіано М. Равеля (1 частина). П. Янчук (фортепіано) і А. Здоровиця (скрипка) в творі Є. Станковича «Українська поема» для скрипки і фортепіано поряд з відчуженістю і задумливістю монологічного одкровення донесли силу і експресію образів.
О. Прокудова (віолончель) і Д. Кутлуєва (фортепіано) в Сонаті для віолончелі і фортепіано ор. 6 С. Барбера (1 частина) ніби виборювали лідерство, передаючи хвилюючий ритм і гармонії, іноді в душевній площині, іноді як зовнішня турбулентність.

Ж. Дедусенко на сцені зі своїми учнями

Гість з CSM deVigo (Іспанія), ректор Естебан Валверде Корралес, поряд з Вєркіною Т. Б., Турнєєвим С. П., Прийменко О. С. і Петриком В.

Концерт пішов у часі, але сподіваємось він залишиться в історії кафедри, бо «<...>історія вибирає із часу взяті в полон події і навіть, які встигли стати трупами, і повертає їх до життя» (А. Мандзоні).

Марина Єгорова
Фото - Марина Єгорова

1 жовтня. Концерт української класичної музики для бандури
Бандура має звук клавесина, у якого є серце

Жовтень розпочався яскраво - Харківські асамблеї в самому розпалі, академічна музика лунає в усіх культурних куточках міста. І якщо 1 жовтня у вас була нагода відвідати Велику залу ХНУМ, ви погодитесь, що сонце є не тільки в небі. Зігріти душі і серця всіх бажаючих променями своєї творчості змогли талановиті бандуристки, студенти класу доцента Любові Сергіївни Мандзюк. Теплоти цьому концерту надали і любовно підібрана програма з творів українських композиторів, чиї імена примушують тремтіти та хвилюватись, бо це рідне, і підтримка викладача Любові Сергіївни, яка увесь час була поруч із своїми вихованцями у ролі ведучої.
Вечір відкрився оптимістичними творами Дм. Бортнянського. Святковий концерт ре мажор пролунав у виконанні Марії Митко (бандура) та Тетяни Цимбалюк (фортепіано). Дует вразив органічністю звучання та яскравими динамічними контрастами.

Марія Митко та Тетяна Цимбалюк виконують Концерт D-dur Дм. Бортнянського

Ніжне Larghetto - своєрідний відгомін Італії в творчості Дм. Бортнянського - чуттєво виконала Дарина Старовойтова.

Дарина Старовойтова виконує Larghetto Дм. Бортнянського

Особливою подією вечора стало звучання усіх трьох інструментальних сонат композитора. Перша пролунала з рук лауреата міжнародних конкурсів, випускниці ХНУМ імені І. П. Котляревського Надії Мельник. Публіка слухала, затамувавши подих - вразили віртуозність та емоційність гри, багата темброва палітра інструменту.

Лауреат міжнародних конкурсів, випускниця ХНУМ імені І. П. Котляревського Надія Мельник

Одночастинні сонати виконали студентка третього курсу заочного відділення Катерина Сирова та другокурсниця Олександра Кондратьєва, володарка найвиразнішого piano. Сольний спів під бандуру продемонстрував досвід різних традицій - прозвучали як імпровізаційні думи, так і кантиленні оперні арії. Із опери Бортнянського «Сокіл» (на сюжет «Декамерона» Дж. Боккаччо) пролунали дві портретні арії - Ельвіри - у виконанні студентки другого курсу Вікторії Деркач та арія Марини, котру заспівала студентка шостого курсу Наталя Чередниченко.

Вікторія Деркач в образі Ельвіри

Продовжився концерт творами М. Березовського - прозвучала інструментальна соната у виконанні студентки IV курсу заочного відділення Ганни Коновал (бандура) та Ганни Чумаченко (фортепіано), С. Гулака-Артемовського - пісня Одарки з опери «Запорожець за Дунаєм» у виконанні студентки IV курсу харківського музичного училища Анастасії Жирoвої.

Ганна Коновал (бандура) та Ганна Чумаченко (фортепіано) налаштовуються на виконання сонати Д. Березовського

В фіналі концертного вечора пролунала музика видатного діяча української культури - М. Лисенка. Розчулити присутніх змогла студентка першого курсу університету мистецтв Тетяна Григорьєва, що виконала вступну арію Наталки Полтавки з однойменної опери. Особливо слухачів вразили два романси М. Лисенка «Нічого нічого» на слова М. Вороного та «Айстри» на текст О. Олеся. Їх виконала володарка неймовірного, казкового сопрано Божена Якименко. Завершили концерт відома елегія М. Лисенка у виконанні студентки IV курсу музичного училища Дар’ї Кривошапченко та позитивний романс Цвіркунки із опери «Чорноморці», який виконала Н. Чередниченко.

Доцент кафедри Народних інструментів України Л. С. Мандзюк із учасницями концерту отримують гучні оплески

Коли лунала класична українська музика мені спало до думки, що бандура - то клавесин, у якого є серце. Вони обидва мають металевий, блискучий тембр, але дивовижне відлуння, теплота та повнота звуку властиві лише бандурі, бо вигадали її люди, що сприймали світ через серце. Чудово, що й у наш час існують щирі, доброзичливі та чуттєві митці, які піднімають настрій, зачаровують красою музики та вміють створювати особливу атмосферу, де всі присутні почуваються однією великою родиною. Бажаємо подальших успіхів!

Анастаcія Грибінюк, студентка II курсу.
Фото - Людмила Казакова

Щиро вітаємо ВЄРКІНУ Тетяну Борисівну - ректора, народну артистку України, кандидата мистецтвознавства, професора з нагородженням орденом "За заслуги" ІІ ступеня за вагомий особистий внесок у розвиток національної освіти, підготовку висококваліфікованих кадрів, багаторічну плідну і творчу діяльність та з нагоди 100-річчя заснування Харківського національного університету мистецтв імені І. П. Котляревського (указом Президента України № 284/2017 від 27 вересня 2017 року).

Вітаємо з присвоєнням почесного звання «ЗАСЛУЖЕНИЙ АРТИСТ УКРАЇНИ»:
КЛЕБАНОВУ Світлану Володимирівну - доцента кафедри
РУДЕНКО Ніну Іванівну - доцента кафедри

Вітаємо з присвоєнням почесного звання «ЗАСЛУЖЕНИЙ ДІЯЧ МИСТЕЦТВ УКРАЇНИ»:
БЕВЗ Марину Володимирівну- декана факультету
ГОРЕЦЬКУ Наталію Вікторівну- проректора, професора кафедри
САДОВСЬКОГО Леоніда Вікторовича - завідувача кафедри
ХОЛОДЕНКА Леоніда Олексійовича - завідувача кафедри
ЧУРІКОВА Віктора Васильовича - завідувача кафедри

Повернутися