Архів подій. Січень 2015

24 января. Встреча Совета ректоров, посвященная Дню студента

24 січня 2015 року у Великій залі Університету відбулося традиційне свято-зустріч Ради ректорів ВНЗ III-IV рівнів акредитації Харківського регіону зі студентським активом м. Харкова з нагоди Дня Тетяни. Були також запрошені члени Обласної ради молодих вчених м. Харкова.

Тема зустрічі мала назву «Наука і культура Українияк частина європейського простору». Студенти мали можливість поспілкуватися з ректорами про досягнення в галузі науки і культури наших співвітчизників. Святковий концерт з творів класичної музики пролунав за участю лауреатів європейських конкурсів: хору ХНУМ (керівник - доцент Савєльєва А.В.), струнного квартету, тріо фаготів, дуету Марка Сердюка (вокал) і Дениса Кашуби (фортепіано), фортепіанного дуету Ігоря Седюка та Олега Копелюка, вокального дуету Володимира Козлова і Ксенії Бахрутдінової, Давида Давидяна (марімба) та джазового ансамблю "Jazz road".
Ведучі заходу аспіранти Катерина Жигалова та Богдан Стецюк запросили усіх присутніх на концерти класичної музики, які постійно з великим успіхом відбуваються в Університеті.

Статья в газете "Время", посвященная Татьяниному дню в Харькове

15-17 января. Вторая всеукраинская научно-творческая конференция памяти Евгения Русаброва

Театр как зеркало революции
15 – 17 января кафедрой театроведения под руководством доцента Г.Ботуновой Харьковского университета искусств им. И. Котляревского была проведена Вторая всеукраинская научно-творческая конференция памяти известного театрального критика, ученого, педагога Евгения Русаброва. Оргкомитет собрал коллег, учеников Е. Русаброва, представителей театров и специализированных библиотек, предложив тему для научной дискуссии – «Театр в контексте социума».
Конференцию открыла фотопрезентация по страницам жизни Е.Русаброва. Около двадцати докладов охватили как исторический, так и животрепещущий аспект проблематики («география» тем – от Тернополя до Херсона, Николаева и Харькова). Особое место на конференции заняла тема театро-терапии как средства социальной адаптации для людей с ограниченными возможностями (доклад А. Ципиной). Большая часть докладов была посвящена театру и Майдану. Однако сообщение Ю. Коваленко придало проблеме международный контекст (видео-фото презентация о латышском Народном фронте 1988 года, в котором активную участь приняли рок-музыканты и театральные деятели Риги). Мемориальную часть конференции открыл доклад младшей коллеги Евгения Русаброва Инги Лобановой, которая проанализировала его роль в определении статуса критики в театральной среде города начала 2000-х годов, однако, подчеркнув, что и сегодня в отношениях критика и театра «слова новы, а предрассудки стары».

С нынешнего года как постоянная рубрика этой мемориальной конференции мыслится творческая встреча ее участников с ведущими мастерами харьковской сцены. В этот раз историки, теоретики и критики вели диалог с главным режиссером Театра для детей и юношества, а также актером и режиссером театра им. Т. Шевченко Александром Ковшуном.
В рамках уже традиционных для последнего десятилетия контактов с коллегами из Львова конференцию поддержали представители театроведческой школы Львовского национального университета им. Ивана Франко (У. Рой, Х. Новосад и А. Шутова). В прологе конференции, расположившейся между двумя крупнейшими праздниками Рождества Христова и Крещения, Христина Новосад заколядовала харьковчанам с использованием аутентичных украинских инструментов и текста рождественской драмы трехсотлетней давности! Посетив театры города, львовяне, в частности, отдали дань восхищения мастерству и высокой культуре импровизации коллектива академического театра кукол им. В. Афанасьева (спектакль для детей «Еще раз о Красной Шапочке»). Однако, трудно переоценить встречу львовян в Харькове со связанными с именем их земляка гениального режиссера Леся Курбаса мемориальными местами. А это и пантеон семьи Курбаса на 13 городском кладбище, и дом творческой интеллигенции (Будинок «Слово») по ул. Культуры, 9, метко прозванный в 1930-е «домом предварительного заключения», и театр «Березіль», в котором Лесь Курбас некогда создал свои главные спектакли, но где также был предан гражданской казни.

Так случилось, что в связи с государственным трауром по мирным жителям, погибшим в Волновахе, вместо спектакля А. Бакирова «Сон в летнюю ночь» У.Шекспира знакомство с лучшим государственным драматическим театром Харькова произошло у гостей конференции на идущем по замене спектакле «Язычники» (в основе – пьеса одесского драматурга А. Яблонской, в 2011 году трагически погибшей при теракте в Москве). Таким образом тема конференции, спектакль, ее открывший, и сама жизнь – сомкнулись в единый круг проблем. К сожалению, режиссура Олега Русова в «Язычниках» во многом упростила актуальный текст пьесы. Вовсе убрав резюмирующие монологи всех главных героев, а также используя лобовые средства монтажа сцен и создания их музыкальной атмосферы, режиссер интерпретировал провокативно острую современную пьесу в близкой к «сериально-мыльной» эстетике. Спектакль грешит постановочной архаикой, штампами и назидательностью (пафосные молитвенные «интермедии» монахинь на авансцене, водружение исполинского креста в сцене любви наркоманки Христины-В. Святаш и мажора Сережи-М.Стерлик). На этом невыгодном фоне обьемом человеческих судеб, прожитых в своих героях, отличаются актеры Ю. Евсюков и В. Брилев. Парадоксально, интересно играет Юрий Евсюков роль Боцмана, штормом жизни выброшенного на мель судьбы – класть плитку в доме маклерши, чтоб ежедневно «стрелять» у нее гривни на чекушку, предавая забвению умершую мистической смертью жену. Сценическая жизнь Боцмана проходит по синусоиде от алкашного матершинника-«мандалая» до личности, поднявшейся с колен благодаря вере в бога, а завершается утверждением деятельной, а не ханжеской веры – в любовь, заботу о ближнем, которая одна только и способна вывести Христину из комы. К слову, оригинальна и театральна идея режиссера материализовать бунтующую, грешную, строптивую душу девчонки в странных, откровенных и болезненных модерных вариациях актрисы Екатерины Матвеенко. Вместе с тем, наибольшее сочувствие в спектакле вызывает герой Валерия Брилева Олег, кларнетист, убегающий от домашнего ада в ночую тишину ванной, где ему только и остается мечтать о сцене под звуки транзистора. Как узнаваем социальный тип интеллигента, заеденого бытом, уже почти смирившегося с тем, что мать-отродоксальная христианка отберет зарплату на нужды церкви, а жена будет пилить всегда – и оттого как будто все время втягивающего шею в плечи, все больше помалкивающего и норовящего улизнуть от насущных проблем в собственном доме и собственной судьбе, умостившись на диване и зажмурив глаза! Роль Олега, в принципе, гипернатуралистична и депрессивна. Однако, В. Брилев прочувствовал своего героя-неудачника как личность сильную и в вопросах свободы, нравственности, справедливости – несгибаемую. Самым ценным моментом спектакля является отказ уже почти потерявшего дочь музыканта служить священнику-контрабандисту, так надолго купившего его душу за зарплату «в зеленых». В этом важнейшем монологе В.Брилев отказывается от изобличительного пафоса художника, обманутого церковью. Затаив дыхание, зал вслушивается в приглушенный, недобрый рокот голоса Олега, выговаривающего криминальные тайны отца Владимира просто ему в лицо. Да и во всем этом эпизоде есть некое таинство – человек уходит победителем из сетей ловца душ с требником в барсетке и с ключами от «мерседесе» на облачении. Да, Валерий Брилев удивил и обнадежил – такой Олег даже в кромешных потемках личной и социальной жизни способен защитить собственный огонек душевной веры, сильной ладонью укрывая свечу на ветру.
Однозначно позитивные эмоции вызвал спектакль-гвоздь программы конференции «Циганська муза» по Лине Костенко в постановке Степана Пасечника на сцене его авторского театра «P.S.». Красота уже ставшей классической поэзии тесно переплелась в работе театра с болевой пульсацией нашего времени, и оттого даже народная песня воспринимается тут как остросоциальный текст, а размышления поэта и театра о связи художника со своим народом, о дорогой цене внутренней свободы, о гении и времени – заставляют внимать четырем актерам (сам С. Пасечник и его ученики Е. Бакай, А. Дармориз и М. Везденев) с максимальной зрительской отдачей. А как созвучно имени конференции прозвучало в этот вечер трагическое стихотворение «Умирають майстри» в исполнении Степана Пасечника! О том, что мысль, облеченная в метафорическую форму – сестра музыки – в театре С. Пасечника знают настолько хорошо, что, резонируя «в тон» мыслям, чувствам, навеянным поэзией жизненным ассоциациям, зрителям сегодня особенно трудно удержать катарсические слезы. Поэтому по окончании «Циганської музи» так не хотелось расходиться, и состоялось профессиональное обсуждение спектакля, на котором практики и теоретики театра обменялись мнениями об отличительных и общих особенностях методологии, языковой, репертуарной и гастрольной политики харьковских и львовских театров.

Юлия Коваленко, театровед

14, 16 січня. «Вистава без оплесків»
«Вистава без оплесків» для глядачів з чистим серцем

14 та 16 січня 2015 року на розсуд харківського глядача була представлена «вистава без оплесків» «Людина як поле бою», у постановці польського режисера Даніеля Яцевича. Спектакль показали на малій сцені Харківського державного академічного драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка та «Культурного центру Київського району».
Поціновувачі театрального мистецтва вже могли бачити цю виставу, адже прем'єра була здійснена два роки тому. Але як гостро і по-новому спектакль звучить сьогодні, у вирі сучасних політичних подій, опікаючи правдою та щирістю, як зізнаються самі його учасники – наче пророцтво країні, що справдилося… Літературним підґрунтям «сценарію» вистави, як зазначено в афіші, стали дві п'єси – «Газ» та «Жінка як поле бою».
«На полі бою» вистави опиняються юні актори, студенти та випускники ХНУМ ім. І. П. Котляревського: М. Бораковська, А. Ванєєв, О. Кривошеєв, А. Медвєдєва, О. Нєстєров, М. Панченко, М. Удовиченко, Н. Хижна. Ідея постановки виникла під час майстер-класів театру «Брама» Д. Яцевича (м. Голеньов, Польща) для студентів ХНУМ у 2011 році. Талановите поєднання творчого потенціалу акторів зі сміливими режисерськими задумами, народжувало різні проекти, які переростали у вистави. Так сталося і на цей раз.
Однією з висхідних ідей постановки «Людина як поле бою» стала реальна історична подія – теракт у 2002 році в московському культурному центрі на Дубровці. Умовно моделюючи ті події, режисер занурює персонажів у їх підсвідоме, де театр стає не лише місцем дії, але й дійовим об’єктом. Театр – це і спосіб існування, де гра та перевтілення – основна зброя у руках виконавців. Персонаж тут не тільки образ, але й глядач. Він співпереживає, оцінює, аналізує. Всі знаходяться, мов під дією газу, що й створює відчуття алюзії та певної карикатурності.
Використання прийому, коли актор – і виконавець, і глядач – має на меті не лише активувати публіку, зробити її творцем та активним співучасником, а й ускладнити роль самого актора. Даніель Яцевич, створюючи імпровізаційний простір, дає певну свободу виконавцям, але тим самим ставить все нові й нові завдання перед ними.
«Ми в Римі, чи в будь-якому іншому місті», в екскурсійному автобусі споглядаємо красотощі міста, спотвореного війною. Ось тут, якщо пощастить, через декілька хвилин ми станемо свідками страти людей... Взявши за основу конфлікт між Римом та Спартою, Даніель Яцевич розвиває ідею війни та людини. Дивні персонажі, що так захоплено очікують страти, аби зробити вдале «селфі», в якийсь момент перетворюються на самих заручників. Тут всі поділяються на жертв та терористів, але в потоці дійства ролі перемішуються.
Мов плід уяви декількох людей, перед очима яких перемотується стрічка всього життя, матеріалізуються уривки туманних фрагментів з дитинства, юності, прощання з матір'ю, перша любов… сюжетний вузол стає все міцнішим, історії нашаровуються одна на одну…
В античній атмосфері, де відлунюють грецькі мотиви, десь в Спарті чи Римі, врятуватися від війни можна лише через очищення, через любов, аби не стати частиною хаосу, не прирости шкірою та кров’ю до нього, не сприймати як належне… Сцена-молитва, де всі герої, лишивши осторонь свої образи, створюють коло на середині сцени та співають молитву – лунає мов сповідальний гімн, що повинен очистити думки та серця. Також влучним та гострим є зображення внутрішнього скалічення Цесаря (студент IV курсу кафедри майстерності актора Андрій Ванєєв) через образ Христа. Молода дівчина (викладач кафедри Марія Бораковська) зізнається йому у своїх почуттях, він опирається, приймає страждальний, якийсь беззахисний вид. Все тіло сковує судома, руки направлені вгору, мов під час молитви, а скрізь тіло нібито пророщується справжнє дерево, відбираючи у нього останній подих життя. Страждання стають єдиним шляхом до покутування вини, єдиним спасінням для нього.
І ось вже перед нами остання картина вистави… Молодий хлопець на колінах дівчини, мов Ісус (тогорічний випускник кафедри майстерності актора та режисури театру анімації, а нині актор театру «Брама» Олег Нєстєров) знятий з хреста та пригорнутий до серця Матері (минулорічна випускниця кафедри майстерності актора Ніна Хижна)… Чи знайдеться та сила, що поверне його до життя?!.. Ще один рух й Мати почне годувати своє дитя, пригорне до грудей й разом з теплим молоком впустить вічність, побіжить знову кров, заквітчає душа не в ім'я війни, а заради миру!

Даніель Яцевич та учасники вистави

Заради миру, творчого самовдосконалення, розкриття внутрішнього потенціалу – організовуються подібні проекти, які дають змогу молодим актором сприйняти іншу театральну школу, осягнути нові вершини своєї професії, стати на крок ближче до справжнього мистецтва. Сподіваємося, що вистава «Людина як поле бою» - це вдале продовження довгого та плідного мандрування по театральним простором студентів ХНУМ ім. І. П. Котляревського та польського театру «Брама». Початок покладено, в творчий ґрунт посаджено зерно взаєморозуміння, а значить попереду нові сценічні перемоги, нові «вистави з оплесками та без…»

Жатько Олена

Повернутися