Вiд А.Солера до П.Чайковського29.01.2019

… або прислухатись до себе

 

29 січня 2019 року у Великій залі ХНУМу відбувся випускний сольний концерт асистента кафедри спеціального фортепіано МАРИНИ СЄМКО (керівник ‑ старший викладач, лауреат міжнародних конкурсів Анна Сагалова).


Хоча концерт тривав без перерви (це, мабуть, все ж таки складно для виконавця), він чітко розподілився на дві частини: «сонатну» та «малої фортепіанної форми».

Першу частину концерту склали три сонати Антоніо Солера (Сі-бемоль мажор, фа-дієз мінор, до-мінор) та Сонату для фортепіано № 7 Л. ван Бетховена.

Музика іспанського композитора А. Солера (1729‑1783), сучасника, учня та конкурента Доменіко Скарлатті, не так часто звучить у концертних залах. Він був забутий після смерті. І його творчість заново була відкрита тільки у ХХ столітті. Деякі з  гостей університетського концерту навіть уперше почули цього композитора. Як сказала одна зі слухачок: «Як Скарлатті, але зовсім інший». Оцю «індивідуальність цікавого композитора» зуміла яскраво розкрити Марина Сємко, підкресливши інтонаціі іспанського народного танку – сегідільї, хоти, фанданго. Експресивне, «в характері» виконання піаністки допомогло згадати тим, хто знав біографію композитора, і монастир Монтсеррат (що міцно вріс у ніби вирізані ангелами скелі Барселони з ХI cтоліття; саме в цьому монастирі Антоніо Солер отримував освіту з 6 до 17 років у відомій музичній школі), і монастир Ель Ескоріал (королевський палац-монастир Філіпа ІІ, який називають «Восьмим чудом світу» та «симфонією у камні», збудований наприкінці ХVI cтоліття, де була зібрана унікальна бібліотека та картинна галерея з полотнами Вєласкеса й Эль Грєко), де з 17 років і до самої смерті працював органістом А. Солер. Чітка артикуляція, майже нарочиті демонстраційні акценти на певній інтонації, цікавих модуляціях (ніби піаністка говорить: ось послухайте – яка своєрідна, цікава, виразова інтонація) були досить переконливими.

На відміну від малознайомої музики А. Солера, фортепіанну сонату Л. Бетховена № 7 меломани знають і слухали не один раз – у виконанні Святослава Ріхтера, Марти Аргерих та багатьох інших авторитетрних музикантів. Найскладніша у цій сонаті – друга частина. Для мене було важливо, як предствить Марина Сємко співвідношення важкого ходу міцних акордів у нижньому регістрі та мелодичного тематизму. В образному сенсі це конфліктне співвідношення, в якому важкий поступ суворої неминучої долі підкорює людину з її жалобами, надіями, відчаєм, підкоренням долі... Виконавці по різному трактують нюанси цього «конфлікту». Якщо у Святослава Ріхтера він втілюється як відсторонено прийнятий людиною (тобто примирення не відбувається, але людина ніби знає наперед, що вона переможена долею, і вихід її у філософсько-відстороненому прийнятті цієї ситуації зупокоренням, без непотрібної боротьби), то у Марти Аргерих ця мелодія звучить настільки зворушливо крихко – ніби з іншого неземного світу, що ця крихкість стає певним переконанням. Який же шлях інтерпретації обере Марина? Важко встояти перед авторитетами – та ще такими! Але Марина показала своє розуміння цього конфлікту. ЇЇ мелодія обрела силу. Чекалося – крихкого піано, а в неї звук був, як на мене, занадто густий, сильний... Спочатку не сприймалася така інтерпретація, бо звикла до М. Аргерих, але потім подумалося, а чому ні? Людина має боротися, знаючи про безвихідь. І тому досить переконливо прозвучало чотирикратне повторення сі-бемолю – з однією силою . Якщо підійти до цього з точки зору звуку, то це набридливе повторювання одного звуку, а якщо з точки зору образної інтерпретації – це образ відстоювання своєї позиції. Немає ні крещендо, бо долю сильніша за людину, але людина не пікоряється долі і вперто стоїть на своєму, хоча знає, що не переможе... Але і в такому  безвихідному протистоянні є своя особистісна перемога. Так, у конфлікті людина переможена, але в неї є сили жити з цими втратами далі. І тому дуже переконливими у виконанні Марини прозвучали Мєнует і Рондо – як можливість людини жити далі, незважаючи на глибоку поразку. Отже після розуміння чогось страшного людина має сили жити далі і радуватись цьому життю, яким би страшним воно іноді не здавалось.

Друга частина концерту містила До-мінорний ноктюрн Фанні Мендельсон та 10 п’єс з останнього фортепіанного циклу П. Чайковського (ор.  72). В цій частині концерту Марина продемонстрували своє вміння швидко переключатися з одного настрою на інший, вибудовувати архітектоніку малої форми.

***

Після концерту Марина погодилась на невеличке інтерв’ю, і ми дещо можемо узнати про тих, завдяки кому ми, слухачі, можемо дізнатися про що іяк мислили музичні генії.

Марина Сємко закінчила ХСССМШІ у класі однієї з перших учениць професора Тетяни Вєркіної – Наталії Власенко, потім вступила до консерваторії у клас Анни Сагалової (теж учениці Тетяни Вєркіної).

Розмова з Мариною была не менш цікавою, ніж концерт. Приводжу деякі фрагменти-тези:

  • Головне у школі Тетяни Вєркіної – це бути особистістю, і якщо ти особистість, то зможеш зрозуміти кожну ноту твору, і не грати жодної без вкладеного до неї змісту. Саме над цим ми й працювали з Ганною Володимирівною на кожному уроці.
  • У мене дві проблеми: не вистачає витримки на розвиток довгих фраз; і хочу подолати свій романтичний стиль виконання, який у мене проявляється завжди, хочу навчитися грати автентично, демоструючи специфіку кожної епохи, кожного композитора.
  • Збираюся вчити німецьку мову, щоб краще зрозуміти музику німецьких композиторів.
  • Планую вивчити весь цикл П. Чайковського – усі 18 п’єс.
  • Я працюю концертейстером і в Оперному театрі, і в університеті мистецтв, а також у десятирічці. Мрію і про педагогічну роботу, але в майбутньому. Зараз для мене головне – це зупинитись, гармонічно розвиватися за принципом давньогрецької ПАЙДЕЇ.

Розмова з Мариною додала дещо й мені, уже літній людині, для моєї пайдеї, бо ми розвиваємось усе життя і розвиваємо інших. І я думаю, що концерт Марини – це теж крок у розвитку пайдейї кожного, хто сьогодні слухав її...

Р.S. Наше інтерв’ю терпляче слухали студенти  й не розходились,– саме ті, для кого Марина є концертмейстером. А це добрий знак. ЇЇ люблять. А любов – це головне у житті.

 

Тетяна Казакова
Фото – Людмила Казакова