«Алєко» Оперної студії ХНУМ21.01.2019

Не вперше в афіші Оперної студенської студії Харківського університету мистецтв імені І. П. Котляревського з’являється одноактна опера Сергія Рахманінова. У післявоєнному 1947 році після перерви Оперна студія відкривалася саме виставою «Алєко», яку зіграли тоді в приміщенні Харківської опери. Цього разу приводом для постановки серед іншого стали круглі дати життя композитора (1873–1943): 145 років від дня народження і 75-ті роковини зі дня його смерті, які відзначила музична спільнота світу у 2018 році.


 

Простий сюжет за поемою О. Пушкіна «Цигани» (лібрето В. Немировича-Данченка) виявився близьким Сергію Рахманінову, студенту-випускнику по класу композиції Московської консерваторії 1892 року і  запалив його творчу уяву, гаряче і пристрасно. Незважаючи на «екзаменаційну лихоманку», він написав оперу дуже скоро – за 17 діб, і твір одразу сподобався як публіці, так і екзаменаційній комісії та колегам. Замішана на драмі ревнощів, коханні, яке закінчується кривавою розв’язкою, трагедія особистості у переплетеннях фатально рокової долі, ця рахманінівська мелодрама є складним оперним твором у багатьох відношеннях і його постановка – під силу неабияким театрам.

Починаючи з перших виконань, оперу С. Рахманінова порівнюють з «Кармен» Ж. Бізе (схожість героїні, напруження пристрасті, любовний трикутник і вбивство), і з веристськими одноактівками «Паяци» та «Сільська честь» (палкі пристрасті, герої з простого люду, любовний трикутник). Але студійний театр зробив виставу іншого ґатунку, не менш привабливу і захоплюючу.

Сюжет опери розгортається на протязі однієї ночі, насиченої складними подіями. Режисерка Карина Климентовська, яка також виступила солісткою у жіночому танці, обрала класичний підхід у створенні сценічної версії, коли музика «веде» за собою сюжет.

У виставі Оперної студії не було дикої енергетики циган з романів Ф. Достоєвського, і не було осучаснення циганського життя на зразок кіносеріалів типу «Кармеліта. Циганська пристрасть». Вистава сприймається як момент реконструкції події, ніби трагедія любовного трикутника проходить в уявному романтичному часо-просторі, а вічна тема любові і зради бентежить споконвіку. Об’ємності і глибини фатальній історії надає космічне зоряне небо, мерехтіння ватри на задньому плані, дещо уповільнений рух дії і вдалий дизайн світла у дзеркалі сцени (тотальна темрява огортала більшу частину сценічного простору, в ній мінилися постаті людей мов фрески на стіні). Семантика циган як продавньої нації індійського, єгипетського (gypsies) та візантійського (роми) походження теж спрацьовує на цей образ опери.

Оркестровий базис опери був майстерно зроблений диригентом Анатолієм Калабухіним. У досить повільному темпі він утримав єдність форми і довів, що відома теза «в опері немає жодної зайвої ноти» – це не художнє перебільшення. Так, музика ніде не затримує дію і в своїх формах гарно поєднується з драмою. Хоча оркестр в цілому звучав досить виважено і чітко продумано, та деяка обмеженість і скутість звучання інструментів показала недостатність скрупульозної підготовки оркестрантів.

Вистава зроблена для двох виконавських складів, окрім партії Молодого цигана, яку виконав тенор Євген Польовий (студент V курсу, клас Миколи Гончарова). Він, з одного боку, ніби фліртує, бравує своїм успіхом у коханні, з іншого – жахається страшенній халепі і жорстокому фіналу своїх ігор. Головна героїня Земфіра (виконавиця Ольга Смоколіна, студентка ІІІ курсу, клас доцента Наталії Полікарпової) – норовлива, цілеспрямована, енергійна і рішуча. Її характер так само, як і її костюм нагадує іншу знамениту оперну героїню – Кармен з однойменної опери Ж. Бізе. Героїня О. Смоколіної запам’яталася красивим гнучким і чутливим голосом, стрімкими рухами, блискучими очима. Вона веде постійну внутрішню битву в своєму серці, а її «високовольтна напруга» відчувалася в дуетних сценах з набридлим Алєко. В пісні її зболілої душі «Старый муж, грозный муж» палає кохання Земфіри.

Алєко (виконавець Богдан Синяговський, студент ІV курсу, клас доцента Володимира Северіна) представив свого героя, як глибоко страждаючу людину, яка не в силах впоратися зі своїми почуттями. Каватина Алєко «Весь табор спит» у виконанні Б. Синяговського стала центральною по значущості і якості звучання подією вистави. Не силою голосу, а силою почуття доносив свою «правду» Алєко, свої пекельні муки серця, навічно присудженого до аутодафе і викликав розуміння і співчуття.

Не менш цікавим виявився образ Старої циганки в яку з артистизмом перевтілилася Софія Анісімова (студентка ІІІ курсу, клас професора Анатолія Грози). Її оксамитовий голос додав спокою, а сценічне амплуа було природнім і позбавлено всякої «пози».

Старий (виконавець Святослав Судік, студент ІІІ курсу, клас професора Анатолія Грози), адаптуючи цей віковий образ до себе, намагався підкреслити типові маркери людини похилого віку. У Розповіді Старого «Волшебной силой песнопенья» С. Судік постає похмурим пророком, своєрідним медіумом, передбачаючи розігрування любовної карти.

Хор (головний хормейстер Заслужений діяч мистецтв України, професор Наталія Бєлік-Золотарьова), один з найкрупніших і неповоротких компонентів любої опери,  почувається в «Алэко» органічно і має у цій постановці різні конотації. Збалансованість голосів і точність інтонації, темпо-ритмічна злагодженість та чітка подача звуку в хорі з першого ж номеру в опері «Как вольность весел наш ночлег» приваблює і налаштовує полюбити цей прекрасний ідилічний табір красивих, вільних і поважних людей. А далі хор стає ніби колективним голосом, що керує і, навіть, провокує трагічні події. Стає зрозумілим, що табір вважає Алєко чужинцем і не співчуває йому, а напроти. Жінки ховають Земфіру у своєму натовпі, аби вона мала змогу зустрітися з Молодим циганом, та залицяються з Алєко. А чоловіки сміються з нього. Він самотній серед великої кількості людей і чужий не тільки для Земфіри. Та все ж таки не зумів режисер розворушити хор і уникнути деяких штампів, щоби його потенціал  було реалізовано відповідно до його професійного статусу. Майже всі вистави Оперної студії попередніх років («Євгеній Онєгін», «Травіата», «Розумниця») засвідчили потенціал і спроможність хору до оперних творів найвищої проби.

Художник постановки Світлана Паленко вдало відтворила нехитре життя ромського табору. Через декорації кибитки, ватри і нічного зоряного неба, було скоординовано широкий простір для зміни мізансцен опери, як з великою кількістю учасників (до 30) в хорових сценах, так і сольними та ансамблевими номерами. У другій частині опери кибитка легко перетворюється на таємне місце зустрічі Земфіри і Молодого цигана, нічне ліжко коханців, а застосування прозорих стін в ній відкриває для глядача палке любовне побачення героїв. Костюми в опері тяжіють до національного одягу gypsies: не плаття, а широкі різнобарвні спідниці і хустки у жінок і яскраві об’ємні однокольорові сорочки, підв’язані широким поясом-кушаком, а також жилетки у чоловіків. Хоча на сцені в костюмах багато червоної барви, але вона має безліч відтінків і не є домінантною.

З танцювальних номерів опери С. Рахманінова у виставі залишився один – танець жінок (чоловічий танець, на жаль, прибрали). Балетмейстер Леонід Марков вдало використав елементи східних, а також іспанських танців. Всі учасники ансамблю  (нагадаю, що це – студенти-вокалісти молодших курсів) вишукано, легко і з мистецьким смаком виконали цю справжню екзотичну жанрову сцену.

Атмосфера молодої пристрасті, відвертої безтурботності у спокушанні долі відчувалася у кожній сцені опери. Колективу виконавців не бракувало справжніх емоцій, але відчуття виваженості і строгості стилю опери було збережено. 

Марина Дербас

Фото - Людмила Казакова