Студентські вистави10.01.2019


10 січня. Буду скучать без вас, Аделаида Ивановна!

 

Студент 2-го курса кафедры режиссуры театра анимации Харьковского национального университета искусств Никита Перцев поразил показом своей курсовой работы — драматической увертюры к спектаклю «Игроки» Н. В. Гоголя.

Вот уж который день нахожусь под впечатлением. И не потому, что легко поддаюсь такому состоянию, скорее наоборот. Видимо, меня не случайно пригласили на этот экзамен, по крайней мере, хочу так надеяться. Курсовая работа Никиты (художественный руководитель — профессор Александр Инюточкин) стала ярким исключением в системе общепринятых студенческих показов, происходящих в начале учебного процесса. К «Игрокам» иногда обращались известные режиссеры, но практически никогда эта комедия не превращалась в интересный спектакль. Пьеса малодейственная, для того, чтобы её сюжетная линия «зазвучала», необходимо провести очень сложную работу не только в эмоционально-содержательном аспекте, а обнажить интригу, засыпанную словоохотливым автором текстовыми подробностями про блох, клопов, кто откуда появился в городском трактире и тому подобное. В данном случае не столь важно, какой постановочный метод и какой сценический прием избирает режиссер, здесь главенствует только понятный зрителю путь графически вычерченной интриги. Но этой «капризной даме» четко организованного пути мало — необходимо создать особую атмосферу, усложняющую борьбу персонифицированных противоположностей.

При встрече с трактирным слугой Алексеем-дьяволом (Даниил Мандзюк и Игорь Ильинский) сгустились тучи над Ихаревым (Владислав Насвит) и Утешительным (Даниил Спицын). Влекомые азартом карточного шулерства, они с наслаждением пока еще только греются у адова пламени, раздуваемого Чертями (Анастасия Онищук, Анна Пустовалова, София Каменева и Евгения Свистунова) под ломберным столом. Алексей-дьявол выкладывает крапленые карты, которые ему вручил проходимец Ихарев, любовно называющий никогда не подводившую его колоду Аделаидой Ивановной. Карты взлетают в ловких руках дьявола, и в их кружении оживает символический образ покровительницы Ихарева. Аделаида поет ироничный романс, под который игроки теряют свой человеческий облик, становясь лиловыми от азартно разгорающегося пламени под столом-жаровней.

Использованы технические возможности плоскостных кукол, объемных масок и живого актерского плана. Пластический рисунок выверен с хореографической точностью. Действие сопровождается музыкальными фрагментами из произведений Альфреда Шнитке, Дарио Марионетти и Фаустаса Латенаса. Мизансценическая последовательность выстраивается соответственно звучащей мелодии без симметрических излишеств.

На наших глазах происходит процесс стирания индивидуальных качеств человеческого облика. Жажда достижения цели обманным путем обезличивает, превращая игроков в бесовское племя. Аделаида Ивановна еще появится, предав своего создателя. Почему? Потому что обязательно отыщется плут, который тебя переплутует. Зачем Аделаида Ивановна так поступила с Ихаревым, нам пообещали рассказать в следующем семестре…

Свои впечатления о работе Никиты хочу завершить словами Николая Гоголя из этой же пьесы: «Я просто готов сойти с ума – как это все было чертовски разыграно! Как тонко!»

Александр Анничев, старший преподаватель кафедры театроведения


24 грудня. «Дядя Ваня» А. Чехова на сцені навчального театру 

 

В садибі першої дружини професора Серебрякова, де він тимчасово змушений жити, не маючи достатніх коштів для гідного життя, все йшло, здавалося б, як і повинно. Чай за розкладом, прогулянки та вчені розмови, навіть мігрені професора – як по годиннику. Умови життя, так само, звичні до жахливого – гойдалка, купки книг, великий стіл та о-о-он там, бачите, пеньки? Це те, що від вишневого садку лишилося, але тут…

«Тут», яке було створено режисером Степаном Пасічником разом IV курсом акторів драматичного театру, чіпляло, і той постріл, що лунає в фіналі, залишається гучним відлунням у голові.

Так ось, в садибі все йшло як і завжди, але тут система дала збій. Можливо все почалося з того, що Дядя Ваня (Роман Каверзін) не міг знайти свого шкарпетка, а може у тому, що не треба було професору Серебрякову (Микита Скрипка) кликати лікаря Астрова (Дмитрій Бурма), або Няні Марії (Анастасія Борісова) заводити розмову про молодість, та хіба вже знайдеш винуватого?

Сам Чехов підписав власну п’єсу «сцены из деревенской жизни в четырех действиях», що дає змогу уявити різноманіття подій. Так і вийшло. У режисерській інтерпретації С. Пасічника місце знайшлося і посмішці, і теплому відчуттю, котре народжувалося від романтичних сцен та нервового стискання підлокітників крісла ближче до фіналу.

Серед акторських робіт важко виокремлювати найяскравіших, бо кожен з виконавців виглядав органічно у тому просторі, котрий було створено на сцені. Хоча головна дія розгорталася навколо Дяді Вані, Астрова та дружини професора Олени Андріївни (Руслана Шевченко), Соня (Христина Воловик) не лишилася непоміченою, а навпаки, запам’яталася яскравим і емоційним персонажем, котрий знаходить у тому віці, коли кохання раз і назавжди. Крім того, варто згадати Телегіна (Дмитро Тарасюк), котрий під п’яні прохання вигравав на акордеоні, як і буває, коли збираються поруч чоловіки з розбитими серцями та Марія Василівна, або, Маман (Катерина Семенченко), котра хоч і з’являлася час від часу, теж була невід’ємною частиною акторського ансамблю.

Розкривати усі нюанси вистави не буду, бо краще самостійно піти і подивитися, які ж історії з сільського життя відбуваються в садибі Серебрякових. Дебютний показ відбувся 24.12.2018 на навчальній сцені «П’ятий поверх» і з початком нового семестру вистава займе своє місце в репертуарі навчального театру. 

Демід Брюханов, студент IV-го курсу кафедри театрознавства 


17 грудня. «По дорозі в казку» – щастя поруч, варто лише руку простягнути!

 

Студентські вистави – річ незвична. Від звичайних, майстерних, вони відрізняються тим, що вам випадає змога побачити еволюцію та пошуки режисера протягом усього процесу навчання.

Наприкінці року, сумісними силами режисера IV курсу Анни Горбунової (керівник Валерій Гуйвін) у співпраці з II-м акторським курсом (керівник Анатолій Лобанов) було створено виставу за мотивами однойменного оповідання Олександра Олеся «По дорозі в казку». Показ відбувся на навчальній сцені театрального факультету «П’ятий поверх» 17.12.2018. 

А хіба хтось казав, що шлях до щастя легкий?

Саме такий епіграф краще за все підходить цій виставі. Сюжетна лінія зав’язана на племені, котре вже багато років живе у темному лісі, навіть не намагаючись знайти шлях назовні. В них немає сонячного світла, але є правила та, хоч і дикуватий, але соціум. Живе у племені і герой цієї історії – Він (Богдан Жигалко): найслабший з усіх, мрійник, котрого не розуміють і не приймають. Головним супротивником Його стає Вождь (Володимир Довжий), якого не тішать усілякі відхилення від існуючого до цього часу «права сили». А причиною суперечки стає Вона (Анастасія Глущак). Її людяність та віра в ідеї, які намагається донести Він, викликають той самий перший поштовх, з якого розпочинається конфлікт. Подальший сюжет побудовано на духовному зростанні головного героя, котрому необхідно знайти в собі сили, аби довести усім, що його «стежина у щастя» і справді існує.

Важливу роль у виставі грає Юрба – умовний образ натовпу, котрий існує майже як єдиний організм. Пластичне рішення вистави підсилює цей ефект, даючи молодим акторам змогу проявляти якості, властиві звірям. Дикість, енергія та первинна жага, яку режисер створила за допомогою світла та музики, відчувається в атмосфері цього жорсткого світу, де існують герої. Майже повна відмова від тексту підштовхнула до посилення фізичної дії, що дало змогу створити пластичну виставу, яка більш подібна до вистав «Прекрасних квітів», ніж на типові класично-режисерські психологічні постанови.

«По дорозі в казку» залишає після себе певну кількість думок, бо кожен, час від часу, повинен починати боротьбу за власну «казку», аби підготувати себе до непростого шляху, який чекає попереду.

Демід Брюханов, студент IV-го курсу кафедри театрознавства